Розділ 12

- Лоло, друже мій, ти ж не відмовиш у маленькому проханні старому Яххе?

Шаман Зубров попросив мене віддати йому теличку, що потрапила в яму. «Як добре виростити її, щоб приманювати бичків!» - Мріяв він.

І заперечити йому я не міг. Яххе навів аргумент, що, мовляв, кілька днів вона має посидіти в ямі голодною. Звикнути до людини, годуватись з його рук… А наші вирішили не повертатися до стійбища Зубрів, тягнути здобич звідси набагато ближче.

- Звичайно, не відмовлю, але що ти, Яххе, запропонуєш натомість?

– Плем'я віддасть одного із видобутих бичків.

- Нас шестеро, один поведе назад човен, а я ще малий. Чи зможуть чоловіки твого племені допомогти нам?

Виявилося, наявність справжнього шамана у племені, спадкоємність накопиченого досвіду дали свої позитивні результати. Яххе чудово рахував до дванадцяти, а коли чогось було більше, він додавав до дванадцяти необхідне число. Тобто шаман Зубров легко оперував цифрами у діапазоні дванадцять разів по дванадцять – до ста сорока чотирьох. А більше довкола особливо й полічувати нічого, хіба що зірки… І кількість місяців на рік, відповідно, він теж знав і навіть називав їх мені. Зараз йшов одинадцятий місяць року – місяць, коли падає останнє листя.

- Допоможе хтось, не переживай, - відповів він і повільно зашкутильгав до мисливців, що обдирають видобуток.

На жаль, моїм одноплемінникам не вдалося вбити жодного з сотень зубрів, що скакали повз. Ех! Була б хоч у когось із них списометалка…

Моя вигадка їм, звичайно, сподобалася, але в лісі вони полювали потай, де не завжди можна було добре замахнутися, використовувати списометалівку заважали гілки, адже в засідці вони сиділи, як правило, в якихось кущах. Тому з собою кожен узяв по парі дротиків, спис і сокиру, а таке потрібне для такого полювання пристосування вони залишили в стійбище.

Місцеві кидали в ноги тваринам свої боло. Вдалий кидок обплутував кінцівки, зубри падали, і їх потім чимось добивали, коли з'являлася така можливість. Адже підійти близько до стада, що йде лавиною, не кожен наважиться.

Я думаю, що Той навіть не намагався вбити зубра. Сидів на пагорбі і трусився від страху. Я й сам, швидше за все, вчинив би так само. Але мені "пощастило" здурити. Досі зі здриганням згадую волохаті морди і гострі роги навколо себе і жах, що скував мене, коли вони пролітали зовсім поруч.

Не вбий я корову, мабуть, без м'яса нас Зубри не залишили б, обов'язково підкинули б щось на доріжку. А з урахуванням вименяного теля наш видобуток подвоївся.

Одноплемінники, дізнавшись про мій успіх, зраділи. Довго ще від виразу ними радості хворіли мої спина та плечі. А закінчивши тріумфувати, вони побігли до лісу, щоб нарубати там жердин, що підходять для перенесення м'яса.

Місцеві зняли з убитого зубра шкуру. Прив'язали до неї товсті та довгі палиці. Вийшло щось на зразок нош. Вийняли з туші шлунок та внутрішні органи, відрубали голову, вирізали горб, відокремили ноги та ребра від хребта і все це поклали зверху на підготовлену для перенесення шкуру.

Шлунок, звичайно, вони викинули, але не полінувалися повозитися з кишками. Виявляється, жінки-Зубри набивали їх замороженим м'ясом, попередньо дрібно його настрогавши. Згодом готували на вогні.

Жаль, що ніхто з них не додумався спробувати зробити ковбасу. Напевно, спецій не вистачало. Але я думаю, якщо заморожене м'ясо настрогати і потримати в розсолі, а лише потім набити їм кишку і підвісити, скажімо, десь у чумі, то такий виріб зберігатиметься довго.

Вечір та весь наступний день люди племені Зубрів готували видобуток до перенесення. І, переночувавши, вранці ми пішли до свого стійбища, а вони – до себе.

Яххе виконав свою обіцянку: другі ноші несли чоловіки з його племені. Коли і як шаман встиг охмурити нашого ватажка, не знаю, але Той пообіцяв йому навчити мисливців-Зубрів ліпити горщики. Міг би й порадитись, перш ніж давати обіцянку. Хоч я не проти, хай навчаються. Адже Зубри, з усіх понять, дружнє плем'я, не те що Лосі…

Зима пройшла, пролетіла, та так, що й згадати нема чого. Вона була ситою і теплою.

З тріумфуючим пронизливим криком зграями і поодинці летіли, парили, гасали над моєю головою птахи. Навіть якби я не вів свій календар, то, підставивши обличчя під сонячне проміння, почувши пернате багатоголосся, не засумнівався б, що настала весна.

Вона радувала не лише відчуттям повноти життя. Напевно, для племені Риб минула зима була першою, коли одноплемінники не страждали від голоду та хвороб. М'ясо здобутих на Великій полюванні Зубрів замерзло, і їм плем'я харчувалося близько трьох місяців. Швидше від неробства показаний мною спосіб лову тварин простою пасткою, коли на стежці ставиться паса, став розвагою. Навіть діти іноді приносили в стійбище зайців. Чоловікам вдавалося іноді добути козулю і кабана.

Лют змайстрував кілька луків. І мисливці регулярно практикувалися у стрільбі.

Сестра, навчаючи ліплення чоловіків-Зубрів, почала малювати на глечиках крапки та рисочки. Орнамент, на мій погляд, виглядав простим, але одноплемінникам така творчість припала до душі.

Лім досконало освоїв техніку роботи з обсидіаном, і його вироби виглядали красивими. Не те, що мої зразки.

Жінки племені навчилися шити штани, і тепер усі Риби носили їх. Але через погану вичинку шкіри вони, намокаючи, після просушки ставали жорсткими і, бувало, лопалися на колінах і сідницях, але, принаймні, зберігали одноплемінникам здоров'я, люди не переохолоджувалися. Навіть Саша, яка страждає на запалення суглобів, не скаржилася на нездужання.

Тиба та Тиса сплели чудові снігоступи. І якщо раніше після рясних снігопадів для одноплемінників було практично неможливо не тільки добути якусь їжу, а й поповнити запас хмизу, то тепер навіть діти складали дорослим компанію в лісових походах.

Я ледарював. Блукав берегом річки. Вона так і не замерзла. Зима була м'якою. Найчастіше температура трималася близько нуля. Лише кілька разів, на мою думку, приходили десятиградусні морози, але їм не вистачало часу, щоб скувати річку льодом.