Розділ 11

Човен спокійно плив за течією. Наді мною висіло блакитне небо. Сліпило сонце. Світ був чистий, гарний і святковий. Сріблились, блищали вкриті скоринкою льоду та дрібним снігом прибережні верби. Вдалині на пагорбах велично стояв ліс.

Лют правив довбаною, а я насолоджувався пейзажами. Ми везли Зубрам посуд та вироби з кременю та обсидіану. Інші чоловіки племені пішли пішки без нічого.

Незабаром радість сонячного ранку змінилася глухою тужливою тривогою: по обох берегах, куди не кинь погляд, розкинулася снігова цілина з чорними шишками кротовин і самотніми чахлими деревцями, що тулилися біля ярів. Здавалося, на багато кілометрів довкола не залишилося нічого живого.

У другій половині дня небо затягнулося, понеслася поземка, і я зовсім зажурився, розмірковуючи про майбутню ночівлю без багаття. У цих краях навіть береги стояли голі.

Даремно я переживав. Ми зупинилися на нічліг біля невеликого острівця, зарослого штаном і вербою. Весь берег було розкреслено заячими слідами. Муська захвилювалася, почувши звірят ще до того, як ми причалили.

Вовчицю я хотів залишити у стійбищі. Коли виштовхував її з довбання, вона скиглила і гарчала, кусала мої чуні. На березі її намагалася втримати Ліло, потім Таша, але щоразу вона виривалася і бігла за мною до води. Я одразу здався. Зрозумів, що нічого з цією витівкою не вийде. І вирішив: нехай пливе зі мною.

Щойно причалили, як вона вистрибнула з човна і зникла в заростях. Ми всього-на-всього встигли розвести багаття і спорудити поруч куреня, як повернулася здобичниця. Вона притягла зайця і, поклавши його переді мною на землю, відразу шмигнула під навіс. Там лягла і задрімала.

До середини другого дня нашої подорожі я побачив зубрів. Величезна череда кілька сотень голів рухалася по засніженій долині до пагорбів, що поросли лісом. Дивно, але це видовище якщо й захопило мене, то тільки думками про грандіозність майбутнього полювання. Напевно, тому, що тварини йшли далеко і розглянути їх добре не вийшло.

А за кілька годин ми побачили дими і десяток чумів, що притулилися на невеликому пагорбі довгим вузьким язиком, що входить у воду. До нього ми й причепилися. Тільки там можна було витягти човен на сушу. Беріг річки в цих місцях, повитий корінням вільхи та верби, височів над водою на метр.

Зустрічали нас без метушні. До човна підійшли троє чоловіків та дві жінки. Потерлися по черзі щока про щоку з Лютом, не звернувши на мене і вовчицю ніякої уваги, зайнялися розвантаженням.

Трохи згодом у стійбищі Зубрів народ ніби прокинувся. Почалася якась біганина від чуму до чуму, стали чути голоси. Виявилося, наші горщики справили належне враження на одноплемінників Саша. Вони набагато більше сподобалися їм, ніж вироби із обсидіану.

Надвечір підійшли чоловіки нашого племені. Місцевий шаман ніби тільки на них і чекав. Глухо залунав барабан. Я уявив, що будь-який інший шаман на моєму місці відчув би ірраціональне почуття заздрощів: а як же, з «бубном» камлається зовсім по-іншому! Але мені було лише цікаво, хотілося подивитися, як той барабан зроблений.

Народ потягнувся за стійбище. Там біля великого багаття стояв тотем племені – кілька жердин, увінчаних черепом зубра та обгорнутих шкурами. Ось навколо нього і почалися танці народів Півночі.

Потім кожен чоловік кидав у тотем спис або дротик, уявляючи, що мітить у зубра. Промазати було важко, попадали всі, але щоразу дуже раділи. Кричали "Йо-хо!" і потрясали над головою своєю зброєю.

Підійшла моя черга. Я натягнув лук і спустив тятиву. «Вжик!» - І стріла зникла. Напевно, пробила шкуру та впала всередині споруди. Навколо стало дуже тихо. Тільки багаття потріскував.

Шаман підійшов до тотема і просунув у дірочку, пробиту стрілою, палець. Коли зрозумів, що той добре входить і виходить, подивився на одноплемінників і тихо вигукнув:

- Йо-хо!

– Йо-хо! – одразу закричали мисливці, і мій лук пішов по руках.

Шаман-Зубр ще той заклинач! Чоловік – метр у кепці, як у майбутньому говорять про недомірків, бороденка куцая, очі маленькі, брови білясті, рідкісні. На голові бовтається кумедний шкіряний ковпак. Ну, писаний блазень! Дивився на мене привітно, посміхався, показуючи міцні зуби.

Лук повернувся до мене непошкодженим. Народ повагу до зброї мав.

Щоб не привертати до себе непотрібної уваги, я, користуючись масовими веселощами в очікуванні щільної вечері і, може, ще якоїсь розваги від місцевого шамана-клоуна, попрямував до чума.

Як на зло, Муська кудись утекла. Саме зараз я хотів би бачити її поруч. Дюжина підлітків зустрічали мене на краю стійбища, і вираз їхніх облич не віщував для мене нічого доброго.

Високий хлопчик з рудими кучерями, що стирчали з-під хутряного ковпака, вийшов назустріч і спитав:

- Хто ти? І чому ми – з жінками, а ти в ніч перед Великим полюванням святкуєш разом із чоловіками?

– Запитай у них, – спокійно відповів я, думаючи, що принаймні діти за тисячі років не змінилися.

– Я в тебе питаю!

Схоже, хлопець у такий спосіб просить «закурити». А потім з криком «Мені не подобається твій капелюх!» полізе у бійку. Хоча мені його ковпак справді не сподобався. Сам носити такий я не став би.

– Я шаман племені Риб та мисливець.

Дівчата з компанії підлітків-Зубрів захихотіли, що, напевно, заохотило їхнього ватажка.

- Ти жалюгідний тхір, а не мисливець!

«Ох ці діти…»

Згадався анекдот, як Ілля Муромець кричав і обзивав всякими словами чудовисько лісове біля його лігва. Втомився Ілюша лаятись і пішов, так і не дочекавшись відповіді. А чудовисько сидить під землею і шепоче: «Нехай чудовисько, нехай зелене та мерзенне. Зате живе!

"Хе-хе ..."

– Я тебе почув, – відповідаю серйозно, супроводжуючи сказане кивком, і спокійно проходжу повз найближче багаття.

Хлопець розгубився. Може, він ще щось придумав би, як досадити чи образити мене, але з'явилася вовчиця. Гадаю, вони знали, що приручений звір захищатиме господаря, тому й пішли.