Розділ 9

Мене розбудив крик сойки. За ним короткою чергою простукав дятел. У землянці було похмуро та сиро. Тліюче вугілля в осередку вже не гріло каміння. Взявши палицю, відгріб мерехтливі вогниками головешки до краю і хлюпнув з горщика в осередок воду. «Давно настав час звільнити його від золи».

Вийшов у повітря.

Світанок видався по-справжньому осіннім – зябким, обережним. Вогкість була густа, в'язка, як кисіль. Смуги туману плавали між чорними кущами, а небо позначилося синім. День обіцяв бути сонячним.

Взяв під навісом за землянкою стару шкуру і прихопив товстіших палиць, щоб напевно нагріти вогнище. Повернувшись, розстелив шкіру біля каміння, став вибирати долонями золу, шипаючи і клацаючи язиком, іноді обпалюючись гарячим вугіллям.

Коли легке полум'я затремтіло в осередку, пішов до річки. Вмився. Помилувавшись на пару лосів, що вийшли за зубчасту крайку лісу, що проступала на тому березі, набрав у казанок води і неквапом побрів по пухкому піску і мокрій траві до житла.

З лісу долинули крики. Чоловічий, ніби Той голосно кричить, а жіночих багато, як стривожені сороки цокочуть. Почуття голоду не відчував, але цікавість підштовхнула дізнатися, що сталося у одноплемінників.

Міг би й сам здогадатися: їжі вдосталь, а вчорашня демонстрація щита зранку залучила до виробництва все плем'я. Той бурхливо висловлював невдоволення досвідченими зразками плетенок від жіночого конструкторського бюро. І дарма. Як на мене, вони зрозуміли все правильно. Плетені з вербової лози заготівлі сантиметрів сімдесят завширшки і трохи більше метра заввишки повністю відповідали технічному завданню від духів. Хіба що вийшли не прямокутними, а овальними. З цього приводу Той і обурювався.

Моя поява виявилася дуже доречною. Тиса, тільки-но побачивши мене, відразу пішла назустріч, прихопивши з собою вироби. Я приклав шкуру до однієї із заготовок, накрив зверху другий, подивився і так і так, запропонував спробувати не пов'язувати їх мотузкою, а вплести по краю і в середині лозу так, щоб шкура при носінні не збивалася вниз. Тіба-Трава не випадково отримала таке прізвисько, впоралася дуже швидко. Я тільки й встиг привітатись із одноплемінниками, отримати порцію обіймашок від Ліло та Таша і почати жувати шматок м'яса, що вручила мені мати, як ця робота майстриною була закінчена.

Я попросив Тіба, щоб вона спробувала сплести два джгутики. І навіть Тоя залучив, визначивши товщину майбутньої рукояті у два пальці вождя. Можна було й мотузками обійтися або ременями зі шкіри, але мені здалося, що щит буде зручнішим для носіння саме з рукоятками з лози. Отримавши їх, я показав, як бачу їх на щиті, щоб в одну петлю на його краю входило передпліччя, а пальці трималися за другу. Коли Тіба зрозуміла, чого хочу, відразу почув від неї:

– Лоло, Лоло… – І головою похитала, як Таша.

Дістала з сумочки белемніт із гострим кінчиком, його в майбутньому називають ще «чортовий палець», і розширила їм отвір сантиметрів за п'ятдесят від верхньої кромки майбутнього щита. Надрізала шкіру і розвела волокна лози на іншій половинці. Почала вставляти туди довгі прутики. Коли вони там добре сіли, проробила отвір сантиметрів на двадцять п'ять нижче за попередній і один за одним пропустила в нього кінці. Завівши під основу першої ручки передпліччя, перевірила, як вийшло. Я кивнув, мовляв, зійде, ще не розуміючи, що вона збирається робити далі.

Тіба взяла довгий прут і кістяну проколку. З її допомогою заштовхала кінчик і так у щільно забитий отвір і почала робити обплетення навколо прутиків, що становлять основу рукояті. Закінчивши, забила кінчик у центр другого джгутика. Кінці лози, що стирчать зовні, так само використовуючи белемніт для розширення осередків, вплела по поверхні зірочкою. Вийшло чудово. Я насилу дочекався, поки вона закінчить другу рукоятку, – дуже вже хотілося потримати щит.

Для мене, звичайно, він вийшов завеликим, але головне, сидів на руці добре. Що буде, якщо прутики усохнуть, тоді на думку не спало. Не побачив я такої загрози для цього виробу. Та й коли це ще станеться? Така дрібниця на тлі загального успіху не змогла б затьмарити мою радість. Іноді краще вирішувати проблеми з їх виникнення.

Цей перший щит вручив Тою. Той трохи потримав його, а потім приставив до дерева. Добре, я вчасно помітив вождя вже зі списом у руках. Встиг зупинити. Спробував пояснити, що на руці щит пробити важче. Той уперся – хоче перевірити. Довелося ризикнути, та й схитрувати трошки. Надів на руку щит і говорю йому:

– Бий!

Просити вдруге не довелося. Бив він, правда, невміло, з великим замахом і сильно нахилився перед ударом уперед. Я прийняв удар, злегка відвівши ліву кромку щита до плеча, одночасно відступаючи на півкроку праворуч. Спис зісковзнув, залишивши лише невеликі подряпини на лозі.

Навряд чи хтось розгадав мою хитрість, але захоплення висловили все й дуже бурхливо: криками, стрибками з піднятими руками, поплескуванням по ногах.

"Все одно доведеться показувати їм і як правильно тримати щит, і як приймати удари ..." - подумалося, але це здавалося тоді чимось другорядним, неважливим.

Думка навчити чоловіків боротися зі щитом викликала миттєві спогади з майбутнього.

Коли почалася війна, я служив на кордоні в Білорусі. Залишалося служити ще трохи більше року… З нашого загону тільки ми зі старшиною й вижили. Тоді одинадцять дивізій потрапили до оточення.

До кінця січня сорок другого вийшли до своїх аж під Смоленськом. Пройшли понад чотириста кілометрів територією, захопленою окупантами. Тоді я зрозумів, що старшина не прост. Якби я був один, давно б у землі лежав.

Радість від того, що вижив і вибрався з оточення, тривала недовго. Для особистостей якраз настали не найкращі часи. Йшли розмови про ліквідацію ГУДБ НКВС СРСР, от і почали вони звіріти.

Згадав, як лежав побитий у якомусь сараї і дивувався: «Чому вони мені не вірять?!»

Коли за мною прийшли і під конвоєм повели кудись, подумалося, що на розстріл. Конвойні підвели до емки. Відчинилися двері, в машині побачив старшину. Гладко виголеного, у новій шинелі, він усміхався і махав рукою, сідай, мовляв.