Розділ 7

Пройшла ще одна безсонна ніч.

На світанку гнаний холодом туман зник, а підбите різким вітром листя посипалося з верб. Сходило сонце. Велике, червоне, воно лягло на ліс, що здавався звідси, з річки, густим і привабливим.

Грести сил вже не було, тільки правити, обминаючи плавні та мілини.

Якась неспокійна, гаряча тривога мучила мене, як прилипливий сліпінь, що дошкуляє спекотного літнього дня. Тільки згаяєш його - і відразу відчуваєш біль.

«Лосі припливуть. – Чомусь сумнівів щодо цього я не мав. – Вони не вбиватимуть моїх одноплемінників. Напевно. Хитритимуть, виглядатимуть, тиснуть уявним, але тільки для мене, перевагою чи примушувати? А якщо я все-таки допливу і розповім, як вони зі мною вчинили, чи не з'явиться у Тоя бажання обігріти людською кров'ю макуахутл, випробувати на міцність обладунки?»

За тривожними думками прийшли спогади з минулого життя. Раптом вони стали яскравими, живими, наче я знову опинився в поліських лісах сорок першого.

…Нас все глибше в ліс заганяли єгері. Почалися топкі місця. Голі чахлі осинки стали й зовсім низькорослими, з'явилися волохаті високі купи, прикрашені червоними вічками дозрілої журавлини, і чорні зловісні вікна стоячої води.

Патронів немає, тільки гвинтівки з пристебнутими багнетами.

Двоє «загонщиків» із схожими на корони гостропелюстковими едельвейсами на рукавах курток вийшли з-за дерев. Вони не озиралися на всі боки, йшли спокійно, ніби на прогулянці.

Як було тоді мерзлякувато і тужливо сидіти в болоті серед сизої сутінкової хмари, серед невідомості!

- Так, притиснули нас. Ну, нічого, – заспокоїв старшина мудрим старечим шепітом. - Ти як, малій, ще не обсрався?

– Поки що ні, товаришу старшина, – механічно відповідаю, а сам міцно стискаю гвинтівку і не відводжу очей від єгерів.

– Ми у своєму краї, а вони у чужому, нам легше. Рідна земля – це, брате, не просто слова, живого вона гріє, а мертвому пухом стелиться. Роби, Ігорьку, як я.

Він підвівся і пішов назустріч німцям. Права рука опущена, гвинтівку тримає за стовбур біля самого багнета. Приклад хлюпає по багнюці – чвак-чвак… Ліву підняв угору.

Піднімаюсь і я, наздоганяю старшину, ідемо разом.

У лісі потріскували короткі автоматні черги. Безперервно верещали, пролітаючи над головою і рятуючись від автоматного тріску, сороки та сойки. Несподівано вискочив з-за кущів заєць, шмигнув біля самих ніг єгерів. Ті пожвавішали, один засвистів і пустив довгу чергу. Втім, кулі пройшли вище, зрізавши верхівки скручених, немов дерев'яним ревматизмом, осинок. У німця, що стріляв, старшина і вдарив. Бив знизу у відчайдушному стрибку, щоб не тільки дістати, а й насадити на багнет, як козишку. Розвернувшись, прикрився трупом від наведеного автоматного ствола.

- Бе-е-ей! - Закричав він з останніх сил.

І я вдарив. У бік теж знизу. Гранений багнет пробив печінку, зачепив нирку і вийшов із єгерської спини. Німець упав як підкошений.

На все життя я запам'ятав раптом загострений ніс, щоки, що стали запалими, і стиснуті в тонку смужку губи. Тоді я вперше побачив обличчя смерті. Не в очі їй заглянув, у вічі смерті потім довелося дивитися багато разів, а побачив саме її обличчя, коли достатньо лише кинути погляд, щоб зрозуміти – людина померла...

Серце шалено калатало, а течія несла човник повз криві прути вільховника за пожовклою осокою, а над ними височіли щільні крони сосен.

«Навіщо зробив ацтекський меч? А пізніше, коли Саша розповіла про поганих людей, вирішив навчити одноплемінників убивати?! Як необачно…»

І тут я зрозумів, що якщо чужинці й припливуть, то докладу всіх зусиль, щоб наші племена не ворогували...

Така виснажлива подорож закінчилася раптово. Я вже припинив шукати повними надії поглядами знайомі місця. Майже не гріб і був у повній апатії, коли помітив, що з берега мені хтось махає. От і не вір після цього в магію материнських сердець! Моя увага намагалася привернути Таша.

Правлю до берега. Вона зайшла у воду і, схопившись за ніс човна, витягла його на пісок.

– Лоло – чоловік, Лоло рибу привів… – шепоче вона, а я бачу поточні по щоках сльози.

"Рибу?" Я вибираюся з човна і перш, ніж потрапив у міцні обійми, справді зауважую, що на носі ледве проглядаються риб'ячі рота, очі і зябра.

Поки йшли до стійбища, Таша плутано розповіла про Білок, що повернулися. Я зрозумів, що вони повернулися трохи раніше, ніж я приплив. Ненабагато – на годину-дві. І що всі вони вирішили, ніби я залишився з чужинцями з власної волі. Вимовляли Таша, що багато свободи мені давала і що мати погана. Ось вона і втекла до річки. Довелося зустріти мене...

Як не хотілося мені оглянути землянку, чи не навідалися часом у мою відсутність туди звірі, але розмови з одноплемінниками відкладати не варто. Муська, яка зголодніла в подорожі, напевно, була іншої думки. Зупинилася на узліссі, дивилася на горбок із навісом – наш жалюгідний притулок – і не хотіла йти до чумів. Наздогнала нас, коли я вже відчув запах диму.

- Таша, принеси поїсти, - попросив я мати, щойно ми вийшли до житла одноплемінників. - І вовку чогось не забудь! – кричу слідом.

Невелика галявина швидко заповнилася народом. Ліло повисла на шиї і заплакала, майже як доросла, в голос. Одноплемінники стояли мовчки, хтось дивився з подивом, а хтось із запитанням.

Тиба відтягла від мене Ліло, і я, прошмигнувши повз дорослих, пройшов до вогнища, сів на колоди і заявив:

- Я не залишався з чужинцями. Нієр, їхній вождь, дав мені траву пожувати, після чого я прокинувся вже пов'язаним у їхньому стійбищі.

Пронизлива тиша до дзвону у вухах, як після удару, коли сльози наповнюють очі, запанувала від моїх слів. Одноплемінники мовчали. І я не знав, доки не розумів, про що вони думають.

Таша принесла підсмажене м'ясо та жменю лісових горіхів. Муськи кинула пристойний шматок на кістки. Вовчиця схопила його на льоту і втекла за чуми.

У минулому житті почув якось, що їда, коли голодний, заняття інтимне. Зараз розумію чому. У животі вирує, рот повний слини, а шматок під поглядами одноплемінників у рот не лізе.