Розділ 5

За моїм календарем настала осінь, але в природі поки що змін не помічаю. Хіба що грибів побільшало. Коли вперше назбирав із друзями, думав, спробую трохи з м'ясом зварити щось на кшталт супу, решту висушу, якщо варево припаде до смаку. Вийшло смачно!

Сходив до одноплемінників і показав. Тепер збирають і сушать, але лише маслюки. Я в минулому житті ходити за грибами любив, але так і не навчився впевнено розрізняти всякі рядівки, зеленушки, моховики ... Тому на правах шамана на всі інші види наклав табу.

Роботи у одноплемінників багато. Плем'я невелике, а тваринний світ довкола багатий. Мисливці працюють – полюють. Для шкурок місця у чумах вже не вистачає. І пахне у стійбищі не дуже приємно. Хоч і шкряблять їх, але дубити як слід не вміють. Чимось натирають, потім змивають. Такої м'якості, як у деяких шматочків, що мені траплялися, у одноплемінників не виходить. Всі в племені чекають часу, а воно, як я розумію, ось-ось настане, щоб піти на зустріч з іншими людьми, що живуть вище річкою, і поміняти кремінь і шкурки на шкіру, сіль і вощину.

Коли дізнався про це від зеленоокі і вона похвалилася, що цього разу піде з родом туди, я вирішив розпитати про цей похід у Тоя. Ватажку вже набридло патрулювати від чума до чума, і він повернувся до звичних для чоловіків племені справ – риболовлі та полювання. Ближче до вечора я підійшов до Тоя, побачивши його біля вогнища. Той сидів на колоді і про щось мріяв. Іноді Лют притягував у стійбище спиляні колоди. (Моя пила давно розвалилася, але він зробив іншу, потім ще й ще. Остання з тих, що бачив, навіть мала ручку.)

Той сидів уперши лікоть у ногу, підтримуючи голову долонею. Густе волосся зібране в хвіст, широкий лоб покритий горизонтальними зморшками. Борода з сивиною повністю закривала груди, і його голова здавалася великою саме через рясну рослинність. Вождь помітив мене, і в його втомлених очах промайнув інтерес.

– Показуй!

- Я хочу запитати. - Сідаю навпочіпки і грію долоні над багаттям.

– А-а-а… – Здається, він втратив інтерес, але мені байдуже.

- Хто піде до інших?

– Усі Білки.

- Я піду?

– Підеш.

- Що понесемо?

Він випростав спину і, ніби роблячи ласку, перерахував усе те, про що я й сам здогадувався.

– Камінь та шкури. Ще чорний камінь. - Мабуть, згадавши, що останній знайшов я, розслабився і навіть усміхнувся.

– Чорний камінь нести не можна! – говорю я і бачу, як сірі очі ватажка темніють.

Він засопів, і якби я бувТошо, то отримав би тріщину.

– Показуй!

Для дорослих говорити просто звично. Кожен із дітей уже попросив би розповісти. Але я й показати можу, та хоч на пальцях!

– Шкурки ти поміняєш на шкіру. За одну, показую вказівний палець, віддаси десять! - Тичу йому розчепірені п'ятірні. – А якщо понесеш сокири та списи, ножі з чорного каменю, то отримаєш за один, за кожен – десять, а може, й більше іншіх потрібніх речей! - Говорю повільно, мову супроводжую жестами, дивлюся йому в очі.

Тонкі губи Тоя витягуються в посмішку, а в очах затанцювали веселі вогники.

- Добре! - вирішує вождь, підводиться і кричить: - Лі-і-їм!

Полірую шматочком шкіри рукоять майбутнього лука. Муська, що лежала поруч, підвела голову і загострила вуха. Дивлюся, гості завітали. Злазю з пагорба, йду назустріч Ліло та Тошо. Ті теж із цуценятами. Вовченята підросли. Вже трохи вище колін. Щось доросле, вовче з'явилося у їхніх рухах. Не було б у мене свого цуценя, мабуть, вже і не ризикнув би погладити таких тварин.

Ліло, як завжди, при зустрічі обняла, а Тошо, смішно морща кирпатий, усипаний ластовинням ніс, поцікавився:

- Що робиш?

- Потім покажу. Нині не знаю, як пояснити. Розказуй новини.

Тошо мою відмову прийняв байдуже і тут же повідомив:

– Завтра йдемо!

– Як – завтра?!

Тошо знизує плечима, а Ліло, підстрибуючи на місці, заторохтіла:

- Уявляєш, завтра ми побачимо нові місця, нових людей...

– Інших побачимо не завтра, – перебив її Тошо. Задумався, підбираючи відповідне слово: - Потім побачимо. - І, зніяковівши, схопив рукоятку і почав тягти її з моїх рук.

Подивитися вироб все ж таки я йому дав.

Діти, як завжди, пограти прийшли, а я думаю, що не готовий йти завтра в похід. Гадаю, треба підготуватися, але що саме зробити, поки не знаю. Все здавалося, що це станеться не завтра.

Ліло штовхає в плече, виводячи мене з задуму, і заявляє:

– Бусики хочу. Скажеш Тою?

Дорослі одноплемінники чимось прикрашали себе. Я почав звертати на це увагу, коли ватажок повісив на шию ікла вбитої ним вовчиці. Якісь камені на кшталт курячого ока, тільки не галька, а схожі на річковий сердолік та агат. Якось раніше на думку не спадало спробувати зробити самому щось із примітивних прикрас. Вже й рота розкрив, щоб пообіцяти Ліло, мовляв, сам тобі бусики зроблю, але, уявивши, скільки часу витрачу на цю забаву, лише кивнув.

Ліло з радощів знову полізла обійматися. А мені в голову безглузді думки лізуть: "Чому ніколи не бачив, щоб вона Тошо обіймала?"

Заснув глибокої ночі, а на світанку Ліло вже кликала, щоб я йшов у стійбище.

Зате рюкзак встиг зробити. Вирізав із шкіри прямокутний шматок. Нарізав по краях дірок і зашнурував мотузкою. Вийшов мішок. Якщо в нього покласти щось важке, то, швидше за все, від якоїсь дірки він і порветься. Але запасні чуні, загорнуті в шкіру наконечники та деякі інструменти нести в ньому можна. Пришив лямки і – вуаля!

Поклав у мішок ще горщик з чагою, пару чашок, узяв дротик і пішов до одноплемінників. Муська, ясна річ, уплуталася за мною.

Бачу Тоя в обладунках і з мечем у руці. У грудях росте досада: «Ось павич! На війну зібрався? Йому покрасуватись, а конкуренти – постачальники стратегічної сировини – побачать готовий виріб і…»

Підходжу до Тою і звертаюсь:

– Вожде…

Він відмахується, кричить на Тіба:

- Залиш дитину!