Частина 1 Дитинство

Він прожив довге життя і, вмираючи, відповів на запитання правнучки. Озвучив прохання Богу, в якого не дуже й вірив. Отримав шанс прожити нове життя, зберігши пам'ять та досвід. Сталося так, як він хотів. Навіть нове тіло отримав віка правнучки. Тільки як йому вижити, якщо одноплемінники не вміють робити з глини посуд, не знають про лук і все їхнє життя – це битва з постійним почуттям голоду? Він відродився в епосі, коли люди тільки робили перші кроки в землеробстві та скотарстві. Чи зможуть знання та досвід минулого життя допомогти йому у неймовірно важких для виживання умовах?

Валерій Красніков

Кроманьйонець

Пролог

- Діду, а ти справді вмирати зібрався?

- Так, cонечко.

Смішна вона, моя правнучка. Вісім років. Який чудовий вік! Дивиться з цікавістю, і розмова про мою неминучу смерть її не лякає. Навіщо я з нею говорю? Чи люблю я її, так як любив колись онучок? Тліє щось у серці. Не горить…

– А тобі не страшно?

- У цьому житті добре було, а з Аллахом ще краще буде!

– Це з Богом?

– З Ним, онучка…

- А чому ти сказав "з Аллахом"?

– У Бога багато імен, і всі вони чудові…

Справді, чому? Напевно, по-справжньому в Бога починаєш вірити, коли стоїш на порозі смерті. А Коран колись син приніс. Ось поряд на тумбочці біля ліжка томик і лежить. Читаю…

- А ти точно помреш?

– Точніше не буває…

Так хочеться посміятися. Від щирого серця, як раніше. Немає сил…

– Я не хочу, щоб ти вмирав!

Невдоволено дивиться, але не плаче. Дурна дитина, вона нічого не розуміє. Не знає, як болять спина та ноги, як ломить у кістках і немає сил, щоб розповісти комусь про це…

– А ти про це не думай.

– Діду, а чого ти у Бога просиш?

Гарне питання! Дякую, що напоумила. Чого б попросити наостанок? Хотів би бути таким, як ти, молодим. Дитиною? Та хоч би й так! Але якби можна було загадати два бажання, то дуже хотів би я, щоб зі мною залишилися і пам'ять про прожиті роки, і досвід.

- Діду, ти спиш, чи що?

- Сплю, сонечко. Втомився я. Іди до мами…

Частина перша

ДИТЯЦТВО

Мезоліт (15-5 тис. років до н. е.)

Європа

Розділ 1

Голова не боліла давно. Років так із сорока восьми. А раніше мігрень турбувала часто. Пощастило одного разу дізнатися про гінкго білоба - реліктову рослину, єдиному представнику класу гінкгові, що зберігся до нашого часу. Товариш виростив його на ділянці і подарував пакет із висушеним листям. Я почав їх додавати в чай. Ось з того часу і забув про головний біль. То чому раптом знову розболілася? (А зараз вона розколюється, ніби вчора отримав струс мозку, чи я повернувся до минулого?)

Розплющую очі і не розумію, де перебуваю. Точно не в ліжку. Хоча зовсім недавно розмовляв із правнучкою!

Пахне гаром і чимось кислим. Темно, вгорі невеликий отвір, але зовні, мабуть, вечоріє.

Намагаюся підвестися, в очах темніє, і починає нудити.

Господи, ну навіщо мене так трясти?

Якесь дівчисько притискає мене до грудей, підвиваючи, розгойдується, а мені від цього не дуже добре.

Намагаюся відштовхнути її й бачу вузькі кисті з маленькими пальчиками!

Не може бути! Невже правда, що є життя ближнє та останнє?! А близьких скільки? Що я там Ірочці про свої бажання говорив?

Все ще почуваюся погано, але голова болить уже не так сильно, і в очах не темніє від напруження.

Розумію, що мої бажання справдилися. Зараз я дитина і пам'ятаю, що звали мене Ігорем Андрійовичем і мені було дев'яносто чотири. А що опинилося в місці, м'яко кажучи, неприємному, то це все одно краще, ніж доживати останні дні, лежачи на ортопедичному матраці.

Напевно, мої зусилля вгамувати качку помічені. Дівча перестало скиглити. Тримає мене за плечі і пильно дивиться. На перший погляд їй трохи більше двадцяти, але білі груди  набто великі з овальними коричневими сосками, на правому виступила крапелька молока ... Але сама вона худа як стара. Очі темні, густі брови. Ніс прямий, великий, губи повні, а обличчя витягнуте. Ні, не стара начебто. Волосся русяве, зав'язане у вузол на маківці і блищить. У її очах бачу радість, яка змінюється докором. Чую приємний, але з хрипотою голос:

- Лоло, не бігати, не бігати! - Погрожує вказівним пальцем і притискає мене до грудей.

Так, змістовно ...

Зовні долинає чоловічий голос:

– Таша́! Таша!

Дівчина насторожилася, дбайливо опустила мене на жорстке хутро  і вислизнула з чума. Так я вирішив назвати свою теперішню оселю. Його підлогу встеляють шкірой із жорстким ворсом. Він жорсткий не тому, що його підстригли, а від бруду та сміття. У центрі - вогнище, викладене з пісковика. У ньому тліють вугілля. Вгорі біля отвору димоходу зібрані та перев'язані ременями кінці довгих жердин, що становлять каркас житла. Зовні вся ця конструкція, мабуть, покрита берестою і шкурами тварин. На рівні підлоги, мабуть, присипана піском. Щілин унизу не видно, та й не прозирає. Місця навколо багато. Чум високий, навскидку – метрів п'ять, а діаметром – десь десять – дванадцять.

Через два дні я вже знав, що трапилося з хлопцем, тіло якого стало моїм.

Народився він у племені Риб. Два роди останні сім років стають зимувати на великій піщаній дюні біля річки. Дюну навіяло посеред заплавних луків, що розкинулися перед хвойним лісом. Внизу за течією річки за гранітними валунами та заболоченою затокою зеленіє листяний ліс. На тих каменях прямо в вируючу воду мешканці племені ходили справляти інтимну потребу. Ось там малий, який пережив восьму зиму, і порушив правило - не бігати, послизнувся і, впавши, приклався головою об виступ.

Правила – це щось! У минулому житті розповів би хтось, ніколи не повірив би: бігати не можна нікому, бо як що спіткнувся, впав чи зламав щось, -  ногу чи руку, така дитина або дорослий стає тут же тягарем роду. Тому все потрібно робити статечно, з розрахунком.