Акт 4

Сцена 25 — “Легенда про психлікарню” 

Екстер’єр — Гори / узлісся — День, 2007 рік. 

Група туристів з фотоапаратами й картами стоїть на пагорбі. Довкола — тиша і природа. Позаду — зарослі дерева, схили і хмари, що наповзають на сонце. 

Інструктор-екскурсовод, жінка років 40, з похмурим виразом, говорить:
Екскурсовод:
“Ось там… за тими деревами… колись була психіатрична лікарня. Кажуть, вона працювала ще в позаминулому столітті. Але понад сто років тому її закрили. Офіційно — через пожежу. Неофіційно — бо хтось… 

Туристка перебиває. 

Туристка:
“А що там сталося?” 

Екскурсовод посміхається безрадісно:
Екскурсовод:
“Легенди кажуть — там досі чути крики душ, які не знайшли дороги назад. Вони застрягли… між світами. Іноді лунає цокання, ніби хтось вічно запізнюється. А ще... в ліс краще не суватися.” 

Камера повільно панорамує на ті самі дерева, куди “не слід заходити”. 

Кінець сцени. 

- 

Сцена 26 — “Назад немає дороги” 

Інтер’єр — Коридори лікарні — Пізня ніч. 

Льюїс стоїть біля дверей, які ведуть на вихід. У руках — валіза. Погляд напружений. 

Льюїс (пошепки):
“Мені потрібно звідси… Я зробив усе, що міг.” 

Але ноги не йдуть. Наче невидима сила тримає його — страх, вина, або щось глибше. 

Він кидає валізу. Повертається і йде в напрямку палати Аліси. 

Коридори починають змінюватися:
• Стіни тремтять.
• Вікна зникають.
• Стрілки годинника на стінах обертаються назад, шалено цокаючи.
• Підлога злегка змінює нахил — Льюїс іде вперед, а ніби сповзає назад. 

Але він вперто йде, пробирається крізь хаос. 

Він доходить до одних дверей — не палата Аліси, але він розуміє: це те, що він шукав. 

Він торкається ручки — різкий спалах світла. 

Камера блимає, зображення мерехтить. Голоси, уривки з його спогадів, крики, дитячий сміх, звук тріснутого дзеркала. 

Голос (із минулого):
“Ти пам’ятаєш, що зробив...” 

Кінець сцени. 

- 

Сцена 27 — “Портал, що не відкрився” 

Екстер’єр — Ліс / Будинок Капелюшника — День (11-річний Льюїс). 

Малий Льюїс, з напруженим поглядом, стоїть перед хатою. Капелюшник виходить із тіні. 

Льюїс:
“Коли я зможу? Коли потраплю в інший вимір?” 

Капелюшник (спокійно, сумно):
“Ти не готовий… Ти не підходиш. Вони мені сказали.” 

Льюїс (із ненавистю):
“Я все зможу.” 

СПАЛАХ. 

Минуло 10 років. 

Інтер’єр — Будинок родини Аліси — Ніч. 

Льюїс, тепер дорослий, стоїть на кухні. Світло блимає. Він тримає ніж.
— Крики.
— Хтось намагається втекти.
— Кров на підлозі.
— Двері трощаться. 

Льюїс ріже батька, матір, ще когось. Розмазує кров по стінах, по підлозі. Малює знак — можливо, у вигляді годинника або отвору. 

Нарративно, без слів:
"Це має бути жертва. Це має відкрити портал." 

Аліси немає вдома. Вона не була в плані. 

Екстер’єр — Гора / Схил — Пізня ніч.
Льюїс стоїть на вершині, дивиться в небо. Потім спускається. 

На виході з лісу — Капелюшник, знову. Він тримає чашку. 

Капелюшник (посміхається):
“Твоєю дорогою вже пройшли. Ви ніколи туди не потрапите.” 

Льюїс, у ярості, без слова вбиває Капелюшника — різкий удар ножем. 

Але в його погляді вже не злість — відчай. 

СПАЛАХ:
Аліса тікає. Він наздоганяє її в лісі.
Вона кричить, він різко замахується... 

Годинник цокає. Потім — зупиняється. 

Кінець сцени. 

- 

Сцена 28 — “Цифри на стінах” 

Інтер’єр — Психлікарня, палата Аліси — Теперішній час. 

Двері зриваються. Вбігає Льюїс, спітнілий, розгублений, очі в паніці. 

На ліжку сидить Аліса, тиха, нерухома. В її очах — ні страху, ні спокою. Вона просто показує рукою на стіни. 

На стінах — десятки цифр, розкиданих у хаотичному порядку, але деякі підкреслені червоною фарбою:
10 – 15 22 24 

Вони повторюються: на стелі, на підлозі, на дверях. 

Льюїс (тихо):
“Це… дати? Коди? Це щось означає… Це ж не я… Це не я вбив… Я не вбивця…”
Він кидається до Аліси, але вона не реагує. 

Він намагається вийти — двері зачиняються самі, коридор за вікном зникає. 

Льюїс (кричить):
“Випустіть мене! Хтось!” 

Стіни починають пульсувати, цифри — змінюватися, тепер їх ще більше, вони рухаються, ніби дихають. 

Звуки цокання годинника стають оглушливими. 

Льюїс тікає в коридор, але кожна спроба знайти вихід веде назад до палати. 

Двері тепер мають той самий номер: 10-15 22 24 

Кінець сцени. 

- 

Сцена 29 — “Усмішка, що залишилася” 

Інтер’єр — Занедбане крило лікарні — Час невизначений. 

Камера повільно просувається коридором. Стрілки годинників — зупинились. 

Палата Аліси. 

Вона стоїть перед старим, тріснутим дзеркалом. Її погляд — порожній. Вона схиляє голову набік. 

Камера показує її обличчя ззаду, повільно обертається до дзеркала... 

У дзеркалі — не її обличчя. 

Лише широка, нереальна, хижа усмішка Чеширського Кота, що висить у повітрі. 

Усмішка пульсує... потім повільно зникає, ніби розчиняється у тіні. 

Екран затемнюється. 

Тиша. 

Потім — 

Кап… кап… кап… 

(Звук крапель — вода? Кров?) 

У далечині — 

тихий, задушений сміх. 

Можливо, дитячий. Можливо, Кота.
Можливо, Аліси. А, може, Льюїса. 

ЧОРНИЙ ЕКРАН 

КІНЕЦЬ