Акт 2

Сцена 10: “Дитинство. Кролик.” 

Екстер’єр — Ліс. День. 

Яскраве тепле сонце. Листя світиться. 

Молода Аліса, 6–7 років, у жовтому платтячку, біжить поміж дерев. 

Сміється. Грається з білим кроликом, який стрибає навколо неї. 

Вона годує його листям. 

Ставить йому ім’я:
“Сніжок. Бо ти як сніг.” 

У кадрі — її батьки, прості люди, змучені, але усміхнені. 

Мати — лагідна. Батько — мовчазний, зморений чоловік із глибокими зморшками. 

Вони сидять біля вогнища, розкладають речі з рюкзака. 

Мати (голос спокійний):
“Алісо, обережно, не відходь далеко.” 

Аліса сміється, не звертаючи уваги.
Кролик стрибає. Вона обіймає його. 

Раптово — глухий звук пострілу або удару. 

Білий шум. 

Аліса здригається. 

Озирається — бачить батька. 

У його руках — мертвий кролик. 

Він тримає його за вуха, обличчя — кам’яне. 

Батько (жорстко):
“Нам треба їсти.” 

Аліса стоїть в ступорі. Потім — крик. 

Аліса (дитячим голосом, плачучи):
“Це ж був Сніжок! Він мій друг! Я не буду його їсти! Ніколи!” 

Крупний план — очі Аліси, повні сліз. 

За ними — полум’я від вогнища. 

У полум’ї на мить видно білий силует кролика, що рухається — ніби ожив. 

Перехід — Теперішній час. 

Аліса сидить у палаті. 

На її колінах — зіжмаканий малюнок кролика, намальований дитячою рукою. 

Вона гладить його пальцем, тремтячи. 

Аліса (шепоче, дорослим голосом):
“Він тікав… а я не змогла…” 

Кінець сцени. 

- 

СЦЕНА 11 — “Гра з Котом” 

Екстер’єр — Задній двір / територія за будинком — День. 

Тепле сонце. Тиша. 

Молода Аліса, років 9, сидить на землі біля старого дерева. Її руки зайняті — вона малює паличкою в пилюці. 

Обличчя — самотнє, але зосереджене. 

У кущах блимають очі. 

Сірий кіт сидить осторонь, спостерігає. 

Він з’являється вже третій день поспіль, але сьогодні вперше наближається ближче. 

Аліса помічає його. Завмирає. Потім повільно витягує руку з травинкою. 

Аліса (тихо):
“Ти ж не боїшся мене, правда?”
“Я тебе не з’їм. Не дам, щоб хтось інший з’їв. Я тебе захищу.” 

Кіт підходить. Нюхає руку. Торкається лоба до її пальців. 

Мурчить.
Аліса посміхається. 

Аліса (шепоче):
“Мій…” 

Монтаж — проходить кілька днів.
— Аліса сидить із котом на колінах, гладить його.
— Вони “чаюють” із пластиковими чашками.
— Вона читає йому книжку. 

Інтер’єр — Її дитяча кімната. Вечір. 

Світло від лампи. Аліса лежить у ліжку. 

Кіт сидить на підвіконні, дивиться у вікно. 

Аліса:
“А чому ти не можеш говорити?”
“Уявімо… уявімо, що ти можеш.” 

Камера повільно наближається до кота. 

Його очі блищать у світлі — одне жовте, одне блакитне. 

Він повільно повертає голову до неї… 

І перехід — все гасне. 

Починається легкий жіночий сміх. 

Голос — дорослий, з ехом, але знайомий. 

Чешир (позакадрово):
“Я міг говорити. Просто не всі чують.” 

Інтер’єр — Палата Аліси — Ніч. 

Доросла Аліса різко прокидається. 

Кіт сидить на її грудях. Вона дивиться на нього, злякана. 

Він мурчить. 

Але здається — це не звук, а шепіт. 

Крупний план — її очі. 

“Коти не говорять… якщо ти їх не слухаєш.” 

Кінець сцени. 

- 

СЦЕНА 12 — “Чай у мазуті” 

Екстер’єр — Промислова околиця міста — Післяобіддя. 

Світло похмуре, приглушене. Небо важке. 

Аліса — підліток, приблизно 17 років. Іде по залізничних коліях, за плечима старий рюкзак. 

Ліворуч — закинуті ангари. 

Праворуч — дивний сарай, обвішаний годинниками, пляшками, шматками дзеркал, ляльками без очей. 

Біля входу — дерев’яний стіл, накритий брудною скатертиною. 

На ньому — чайник, що парує… але пахне паленим мастилом. 

З глибини тіні виходить ЧОЛОВІК, високий, кістлявий, у пошарпаному пальті й циліндрі, зробленому, здається, зі старих газет. 

Це — Капелюшник. 

КАПЕЛЮШНИК (тепло, майже щиро):
“О, гість. Рідкісний гість. Чаю?”
Аліса зупиняється. Дивиться на нього, не підходячи. 

АЛІСА (обережно):
“Я не можу… не повинна.” 

КАПЕЛЮШНИК (посміхається, майже сумно):
“Ніхто не хоче пити чаю зі мною.
Справді, я такий спотворений?”
Камера ковзає по його обличчю: одне око більшим за інше, обличчя в опіках або масці, важко сказати. 

АЛІСА (прямо):
“У тебе… весь будинок у мазуті. І ляльках. І… химерних речах.”
“Це лякає.” 

КАПЕЛЮШНИК (голос зривається на натхнення):
“Але ж це портал!
Ти ніколи не хотіла… попасти в інший вимір?
Де час не плине, де душі не вмирають, а думки перетворюються на форми?
Це все — ключі.” 

Він показує на чайник, з якого капає чорна рідина на землю — вона димиться, але не зникає. 

КАПЕЛЮШНИК:
“Це мазут, так. Але він гарячий. Як життя.
А життя — це просто чай без цукру.” 

Аліса відходить на крок. 

Його погляд не змінюється. Він просто стоїть і дивиться їй услід. 

АЛІСА (шепоче, майже собі):
“Може, я вже там… просто боюсь це визнати.” 

Вона повертається й іде. 

Камера залишається на Капелюшнику — 

Він повільно сідає за стіл, наливає собі “чаю”, і розмовляє з порожнім стільцем навпроти. 

КАПЕЛЮШНИК:
“Ну, Алісо, ми ж знову зустрінемось.
Усі повертаються. Чай — вічний.” 

Кінець сцени. 

- 

СЦЕНА 13 — “Дві Королеви” 

Інтер’єр — Театр — Вечір. 

Світло тепле, приглушене. 

Глядацький зал напівпорожній. Люди сидять роз’єднано, мов тіні в тумані. 

На сцені — вистава. 

Аліса, 13 років, сидить поряд із матір’ю, одягненою у світлу сукню, волосся зібране, макіяж бездоганний. Її постава — пряма, жорстка. 

На сцені — дві постаті в коронах.
— Червона Королева — в червоному, з гіпертрофованим мейкапом, сміється занадто голосно, рухи рвані.
— Біла Королева — мовчазна, граціозна, підсвічена білим прожектором. 

Сцена йде у повільному балетному русі, під музику, що схожа на розтягнуту шкатулку. 

Мати (шепоче):
“Бачиш Червону? Вона — огидна. Істерична. Ніхто не любить таких.
Такою не можна бути.” 

Камера повільно переводить погляд Аліси на матір. Вона дивиться серйозно, без усмішки. 

Мати:
“А ось Біла… Біла — мовчить. Дивиться. Чекає.
Ось так треба. Так правильно.” 

Аліса (після паузи):
“А ти яка, мам?” 

Мати (не відриваючи погляду від сцени):
“Я?..” 

Камера зависає на її обличчі. Усмішки — немає. 

Тільки втома, застигла між ролями. 

Перехід — починає грати музика з дитячої музичної скриньки. 

Камера віддаляється від сцени, поки актриси перетворюються на щось інше:
— Червона Королева тепер сміється з ножем у руці,
— Біла — танцює, вся в крові, але з посмішкою. 

Інтер’єр — Палата Аліси — Теперішній час. 

Аліса лежить на ліжку. Очі відкриті. Вони вологі, але без сліз. 

В руках — складена з паперу корона. 

Вона перевертає її з одного боку на інший:
на одному боці намальовано червоним, на іншому — білим. 

Аліса (пошепки):
“Вони не такі різні. Просто одна не приховує, що їй боляче.” 

Кінець сцени. 

- 

СЦЕНА 14 — “Портал” 

Інтер’єр — Будинок Аліси — Вечір / Після події. 

Повна тиша. 

Камера ковзає по кімнаті, розмазані сліди крові на підлозі, по стінах, навіть на вікнах. 

Речі розкидані — дитячі книги, чашки, фоторамки. 

Мовчазне зловісне світло. 

На підлозі — тіла батьків. 

Один — у кріслі, інша — на кухні. Обидва вкрити густою, темною кров’ю. Обличчя — розмиті. 

У центрі цього хаосу — Аліса, 15 років. 

Стоїть нерухомо. Уся в крові — руки, обличчя, сукня. 

Не плаче. 

Не дихає важко. 

Лише дивиться в одну точку, де тече тонкий струмочок червоної рідини — прямо в напрямку вхідних дверей. 

Екстер’єр — Вулиця перед будинком — Сутінки. 

Аліса виходить з дому, босоніж, у заляпаній сукні. Вітер розвіває її волосся. 

Світ навколо — приглушений, ніби приглушений саундтрек, який грає через воду. 

Вона йде повільно, по мокрій дорозі, залишаючи криваві сліди. 

Біля зламаного паркану — хатина Капелюшника. 

Сидить сам КАПЕЛЮШНИК, у своєму лахмітті, з чайником у руках, що димиться. 

КАПЕЛЮШНИК (з неймовірною ніжністю):
“Ти знайшла портал.” 

Погляду немає. Очі — як у мертвої ляльки. 

Вона нічого не каже. 

КАПЕЛЮШНИК (продовжує):
“Не всі здатні пройти. А ти змогла.
Не хвилюйся — інша сторона вже знає, що ти йдеш.” 

АЛІСА мовчить. 

Вона просто йде далі. 

Капелюшник не зупиняє. Лише наливає ще “чаю” в порожню чашку. 

У чашці — замість рідини — світло. 

Камера піднімається вгору. 

Вулиця — порожня, як після апокаліпсису. 

Аліса — тінь між реальністю й вигадкою. 

Кінець сцени. 

- 

Сцена 15 — “Знайомство з Льюїсом” 

Екстер’єр — Двір приватного будинку — День. 

Тепле світло сонця. 

Діти граються на подвір’ї. В повітрі чути сміх і шум розмов. 

Батьки сидять за столом на терасі, п’ють чай, спілкуються з гостями. 

Аліса, приблизно 12–13 років, грається неподалік, тримаючи в руках квітку або гілочку. 

Раптом на вулицю виходить хлопець 20 років, трохи нерішучий, з сумним поглядом. 

Він дивиться на Алісу. 

Хлопець (ніжно):
“У тебе дуже красиве ім’я. Казкове. А в мене... ні! 

(ніжно, майже пошепки):
“Я Льюїс.” 

Аліса (серйозно):
“Ти не зобов’язаний носити це ім’я. Ти можеш його змінити.” 

Він простягає руку і ніжно торкається її шиї, потім її ноги. 

Вона дивиться на нього, трохи розгублена, не розуміючи цей жест. 

Раптом з тераси виходять батьки Аліси, усміхнені, привітні. 

Батько (доброзичливо):
“О, ви вже познайомилися?” 

Вони запрошують Льюїса приєднатися.
Камера фокусується на Алісі. Вона дивиться вдалину, очі наповнені сумнівом і надією. 

Кінець другого акту.