Акт 1

СЦЕНА 1 — “Тиша й ноги” 

Без місця. Без часу. 

Чорний екран. Лише дихання. Чиєсь. Слабке, ніби зі спогаду. 

Поступово з’являється зображення. 

Крупний план — жіночі ноги висять у повітрі, пальці трохи дрижать. Вони торкаються краю дерев’яної табуретки, яка перекинута. 

Камера повільно віддаляється, відкриваючи мертве тіло дівчини, підвішене посеред сірої, порожньої кімнати. 

Світло тьмяне. 

Стіни голі, але ніби щось шепоче з них. 

Звук: абсолютна тиша. 

Раптово — шарпаний крик, ніби зсередини кадру, але нікого не видно. Потім — ще один. І ще. 

Крики — дитячі, дорослі, старечі — лунають одночасно. Звучать, як благання, що не встигли сказатися.
Камера піднімається до обличчя дівчини. 

Але ми не бачимо її повністю —
— її обличчя в тіні,
— рот трохи відкритий, як у ляльки,
— а на шиї — білий шнурок, дуже схожий на той, що у санітарів лікарні. 

На підлозі — карта. 

Не гральна. Це листівка з написом ручкою:
“Ніхто не слухає мертвих.”
Камера блимає. 

І ми вже бачимо лише порожню кімнату. 

Немає тіла. Лише порожній гачок на стелі. 

Тиша. 

Але на стіні хтось крейдою вивів:
“Чайна вечірка скасована.” 

Кінець сцени. 

- 

СЦЕНА 2 — “Падіння в нору” 

Інтер'єр — Палата психіатричної лікарні — Ніч. 

Тиша. 

Розмитий, майже плаваючий кадр. 

Світло місяця ллється крізь вікно, відбиваючись у металі решітки. 

Аліса сидить на підлозі, притиснувши коліна до грудей. Вона бліда, темні кола під очима. Її волосся скуйовджене, погляд застиглий. 

Вона дряпає щось нігтем на стіні. Повільно, майже ритуально. 

Камера повільно наближається. 

На стіні — фігура кролика з круглим годинником. Невинна дитяча форма, але перекреслена, деформована. Замість очей — чорні діри. 

Шепіт Аліси за кадром:
"Я запізнююся… але куди?" 

Раптове блимання світла. 

Камера мигає —
— і ми вже в лісі. 

Галюцинація — Темний ліс. 

Ліс чорний, кривий, ніби складений із тіней. 

М’який дим пливе серед дерев. Листя шепоче. 

Аліса — в тій же позі, але вже стоїть посеред лісу. Її пальці тремтять. 

Перед нею — БІЛИЙ КРОЛИК. 

Але це не мультяшний герой. Його хутро сіре, забруднене. Очі — яскраво-червоні, блищать, як у тварини, що бачила смерть. На шиї висить годинник, який цокає нерівно. 

Білий Кролик (тихо, злякано):
"Ходімо... Поки не пізно." 

Він зиркає за плече. У гілках — чиїсь руки, які повільно повзають, як комахи. 

Аліса ступає вперед. 

Камера слідує за ними — все навколо стає деформованим:
— Годинники висять на гілках.
— Дзеркала лежать на землі, в них рухаються інші сцени.
— Палаючий будинок з'являється фрагментарно: одна кімната палає, інша — порожня дитяча з розкиданими картами. 

Крізь полум’я — силует жінки в червоному платті. 

Вона дивиться прямо в камеру. 

Жінка (пошепки):
"Не відпускай їх… Не забудь..."
Камера падає вниз, як у воронку. 

Різкий перехід — Палата. 

Аліса різко прокидається. Її руки в подряпинах, під нігтями — шматочки фарби зі стіни. 

На підлозі — уламки скла. Її малюнок на стіні тепер виглядає інакше:
— Кролик без обличчя.
— На годиннику — стрілки у формі ножів. 

У дверях стоїть медбрат, який дуже нагадує Кролика з бачення. Він мовчки дивиться на неї. 

Кінець сцени. 

- 

СЦЕНА 3 — "Справжній випадок" 

Інтер’єр — Кабінет доктора Льюїса — Ранок. 

Кабінет невеликий, без індивідуальності. На стінах анатомічні схеми, діагностичні графіки. 

Все на місці, крім одного: на столі — порожня чашка, перевернута. 

Світло м’яке, сіро-жовте. 

Доктор ЛЬЮЇС (32) — у чисто застібнутому білому халаті, з темним волоссям, дещо схожий на ідеального слухача. Але його очі швидко рухаються. Він тримає в руках товсту справу пацієнтки. 

Згори видно напис: АЛІСА Г. / вік: 24 / статус: обмежене спостереження.
ЛЬЮЇС (читає вголос, стиха):
"...виявлена в лісі, поблизу місця трагедії. Пожежа знищила родинний будинок. 

Уціліла лише пацієнтка. Сильний емоційний шок. Повна амнезія стосовно події." 

Він перегортає сторінки. 

Звучить металеве шаркання — з-під паперів випадає аркуш. 

На ньому — малюнок гральної карти: валет із обличчям, що розпливається, з підписом: “він бреше”. 

Льюїс торкається малюнка, погляд стає уважнішим. 

ЛЬЮЇС (тихо, самому собі):
“Це вже четвертий раз…” 

Він розгортає ще кілька сторінок. 

На інших аркушах — чайники, усмішки без облич, жінка з короною, де замість зубців — шприци. 

У деяких нотатках фрагменти тексту:
“Я бачила їх. Вони грають зі мною. Вона змусила мене випити.”
“Кролик завжди поспішає. А я стою.”
“Чешир дивиться, навіть коли сплю.” 

Льюїс відкриває записник і починає нотувати: 

Початковий діагноз: параноїдальна шизофренія з елементами дисоціації. 

Повторювані мотиви:
– Гральні карти — можливо, проекція авторитарних фігур.
– Чайники/чаювання — ритуали, контроль над часом?
– Усмішка — аномальна присутність, контрольна фіксація. 

Він зупиняється. 

Погляд ковзає по запису: “Пам’ять про пожежу — відсутня. Можлива вторинна амнезія або витіснення.” 

Льюїс закриває справу, відкидається на спинку стільця. 

Камера затримується на його обличчі. 

Він явно не просто цікавиться пацієнткою — в його погляді зароджується одержимість. 

Тиша. 

Тоді... 

Слабкий звук дитячого сміху — в кабінеті. 

Льюїс різко озирається. 

Нікого. 

Лише перевернута чашка...
...тепер стоїть рівно. 

Кінець сцени. 

- 

СЦЕНА 4 — “Перше вбивство: Слешер оживає” 

Інтер’єр — Коридор лікарні — Глибока ніч. 

Флуоресцентне світло блимкає. 

Коридор порожній. Вдалині — дзвінок, що клацає раз на кілька секунд. 

Луна чиїхось кроків — не видно, хто йде. 

Камера плазує по підлозі, повільно піднімається —
— з підлоги капають червоні краплі.
— Сліди тягнуться від дверей палат до медичного пункту. 

Інтер’єр — Медпункт — Продовження. 

На підлозі — тіло санітара. 

Шия перерізана від вуха до вуха. Кров просочила білу уніформу. 

Обличчя — викривлене, застигле в жаху. 

На грудях — гральна карта, пришпилена до халата шприцом. 

Це Королева червова, але ручкою домальовано усмішку до вух і червону корону з зубцями як ножі. 

Світло починає блимати частіше. 

Інтер’єр — Палата Аліси — Одночасно. 

Аліса різко підхоплюється у ліжку, роздмухуючи подушку. Вона у формі пацієнтки, повністю без взуття. Погляд — неадекватний, але ясний. 

Аліса (кричить, злякано, в напівсні):
“Королева вимагає голів! ВИМАГАЄ!!!”
Вбігає медперсонал. Алісу знову притискають до ліжка. Її руки трясуться. 

Аліса (стогне, стиха):
"Не я... Не я... Я пила чай..." 

Інтер’єр — Кабінет Льюїса — Через деякий час. 

Льюїс стоїть перед вікном. Сигарета в руці тліє, хоча він не курить. За спиною — справа Аліси, відкрита на сторінці з “усмішкою”. 

У дверях з’являється медична сестра.
Сестра:
“Пацієнтка 39. Вона була під седативами. Доза достатня, щоб зупинити бика.” 

Льюїс:
(не озираючись)
“Але вона прокинулась. І знала, що сталося.” 

Сестра (пошепки):
“Хтось каже, що вона... говорила з кимось у вікні. І ніхто не бачив з ким.” 

Інтер’єр — Темна кімната спостереження — Ніч. 

Камера Льюїса перед монітором.
Він переглядає запис з камери в коридорі. 

Фрагмент відео — розмитий, починає перешкодити. 

Кілька секунд видно фігуру в червоному, що проходить повз двері палати Аліси. 

Льюїс натискає “повторити”. 

Нічого. Лише порожній коридор. 

Крупний план: обличчя Льюїса. 

Його погляд уже не лікаря. А дослідника, що стоїть на межі відкриття. 

Чи загибелі. 

Кінець сцени. 

- 

СЦЕНА 5 — “Чешир з’являється” 

Інтер’єр — Палата Аліси / трансформована лікарня — ніч / галюцинація. 

Аліса лежить на ліжку, очі відкриті. Її погляд порожній. 

Лампа над нею мигає — кожне блимання змінює простір навколо:
— Ліжко перетворюється на розібраний трон.
— Шафа — на криву арку з розбитого дерева.
— Стеля — тріскається, мов папір.
— Годинник пливе по стіні, як вода. 

Галюцинація поглинає реальність. 

Аліса стоїть в центрі великої кімнати, яка водночас і зал для групової терапії, і моторошний салон із дитячої казки. 

Все перевернуто: стільці висять на стелі, дзеркала розбиті навпіл, чайник капає чорнилом. 

Чийсь сміх лунає вдалині. 

Камера обертається навколо Аліси по колу — всі стіни зникають. 

З тіні виходить ЧЕШИРСЬКИЙ КІТ —
— пацієнт у лікарняній піжамі, обличчя якого не видно повністю, бо усмішка — неприродно широка, мов розрізана шкіра. 

Очі — у двох кольорах. Один блакитний, інший білий. 

Він хитається, як маятник. 

Чешир (муркотливо, з усмішкою):
“Усі тут божевільні. Але скажи… чиї це ножі?” 

Він накреслює на підлозі коло, в яке починають падати карти. 

Всі однакові — Королева Червів. 

Аліса (пошепки):
“Вона згоріла. Я бачила її плаття… воно летіло, як пелюстки.” 

Чешир:
“Але чиї це були руки? І хто закрив двері зсередини?” 

Кіт повільно тане в повітрі, але усмішка залишається — висить на повітрі, поки не перетворюється на рана-посмішку на дзеркалі. 

Інтер’єр — Та сама палата — Ранок. 

Аліса сидить на підлозі, вкрита ковдрою. 

Навпроти неї — Льюїс. Він тримає плівку з томографії та роздруківки її снів. 

ЛЬЮЇС:
“Карта з вбивства… Це Королева Червів. Ви її вже малювали. Що вона означає?” 

Аліса не зводить погляду з дзеркала. Там — подряпина у формі усмішки. 

Аліса (трохи тремтить):
“Вона любила чай. Завжди о п’ятій. Вона казала: “Сиди рівно, не піднімай голос… а вогонь усе змиє.” 

ЛЬЮЇС (сторожко):
“Це про матір?” 

Аліса не відповідає. Камера повільно наближається до її обличчя, в очах — відбиття полум’я. 

Короткий флешбек (неповний, фрагментований):
— кухня, де жінка в червоному тримає чайник,
— дитяча кімната, де маленька Аліса дивиться крізь замкову щілину,
— вогонь, що охоплює сходи,
— закриваються двері, і чийсь голос шепоче:
“Ти мала мовчати.” 

Повернення в теперішній момент. 

Аліса гладить край подряпини на дзеркалі. 

Аліса (пошепки):
“Може, Королева — це я.” 

Кінець сцени. 

- 

СЦЕНА 6 — “Параноя і розслідування” 

Інтер’єр — Архів лікарні — Пізній вечір. 

Тьмяне світло жовто-зеленого кольору освітлює архівний підвал. 

Пил. Металеві шафи. Папки, що розлазяться від вологи. 

Шум вентиляції звучить як гудіння в вухах. 

Льюїс сидить на табуреті, перегортає старі документи. На його столі — склянка недопитої кави, вже холодної. 

Його погляд сковзає по пожовклих сторінках:
— “Справа: Грей, Аліса / Місце трагедії: 7-й район / Інцидент: загоряння приватного будинку”
— “Орієнтовна причина: нещасний випадок — коротке замикання.”
— Потім, дрібним, від руки приписано: “Сім’я фігурувала в неформальних списках підозрюваних у деструктивній пропаганді.”
— “Відмова від евакуації. Підозра на самопідпал. Докази зникли в полум’ї.” 

Льюїс мружиться.
ЛЬЮЇС (пошепки):
“Не випадкове. Це не просто психоз…” 

Він перегортає далі й знаходить стару фотографію —
— на ній — адміністраторка лікарні, пані Гарт, ще молодша, але з такою ж крижано-мертвою посмішкою, як зараз. 

Поруч — підпис:
“Прийняття об'єкту №27 до стаціонару. Лікар-контролер: Гарт Е.” 

Інтер’єр — Коридор лікарні — Через годину. 

Льюїс йде довгим порожнім коридором. Тиша. 

Раптом за спиною — звук ключа, що повертається у дверях. 

Він зупиняється. Озирається — нікого. 

Інтер’єр — Кабінет пані Гарт — Невдовзі. 

Пані ГАРТ — висока, худорлява жінка в темному костюмі, волосся гладко зачесане, жодної емоції на обличчі. 

Вона розбирає папери, як м’ясник — тушу. 

Льюїс заходить, не стукаючи. 

ЛЬЮЇС:
“Мені потрібна повна справа Аліси. З медичними допитами. І протоколи по пожежі.” 

Пауза. 

Гарт підводить на нього порожній, твердий погляд. 

ГАРТ (спокійно):
“Ці матеріали заархівовані. Не для сторонніх. І не мають стосунку до лікування.” 

ЛЬЮЇС (на межі):
“Там щось є. Ви щось приховуєте. Вона не просто хвора — вона єдина, хто вижила. І пам’ятає більше, ніж здається.” 

ГАРТ:
“Ми всі щось пам’ятаємо. Але це ще не робить спогади правдою.”
Вона відкладає ручку. Її голос стає твердішим, як лід, що тріщить. 

ГАРТ:
“Розслідування — це не ваша функція, докторе. Якщо ви хочете продовжити працювати тут — лікуйте, а не шукайте привидів у попелі.” 

Інтер’єр — Хол лікарні — Пізніше. 

Льюїс стоїть наодинці. 

Перед ним — дзеркало, в якому відображається він сам… але без тіні. 

Він торкається свого обличчя —
А в дзеркалі — легка посмішка, яка не належить йому. 

Кінець сцени. 

- 

СЦЕНА 7 — “Божевільна вечірка” 

Інтер’єр — Палата Аліси — Глибока ніч. 

Аліса спить. Її дихання важке, пульс видно на шиї. 

Камера повільно наближається до її обличчя. 

Очі — рухаються під повіками, наче вона бачить щось надто живе. 

Галюцинація — Чайна вечірка. 

Столова лікарні перетворена на причудливу бенкетну залу. 

Стіл — довгий, але вкритий брудом, уламками чашок, розлитою рідиною. 

На місці гостей — ляльки з людськими очима, які тримають карти в руках. 

Капелюшник — реальний пацієнт, якого Аліса називала так через його поведінку:
ексцентричний, з годинником на кожному зап’ясті, говорив про “петлі часу” і “чай о 6:66”. 

Він стоїть на чолі столу, у брудному халаті, на голові — картонна корона, обмотана ремінцями від годинників. 

У руках — порцеляновий чайник, з якого ллється кров, червона й густа. 

Капелюшник (голос як луна з труби):
“Ще чаю, Алісо? Час уже не ваш друг, він капає… як кров...” 

Аліса сидить навпроти. Вона хоче встати, але руки зв’язані бинтами до стільця. 

Коли вона дивиться в чашку — там око, яке кліпає. 

Чеширський Кіт (з-за плеча):
“Ти ж знаєш правила — пий, або ти страчена. У нас всі п’ють.” 

Раптовий перехід — Реальність. 

Камера ривком перемикається в реальну столову. 

Світло тріпоче. Посеред залу — тіло Капелюшника. 

Живіт розрізано, а на грудях вирізано символ чайника — кривий, але впізнаваний. 

Поруч — уламки порцелянового чайника, всередині — кров і обрізки тканини з годинниками. 

Медперсонал у паніці. 

Інтер’єр — Кабінет Льюїса — Через кілька годин. 

Льюїс слухає запис допиту Аліси з минулого тижня. Її голос тихий, тремтячий:
Аліса (з запису):
“Він закрутив час. Всі думали, що чай — це для спокою. Але він заливав тишу…” 

Льюїс дивиться на годинник, який чомусь відмотує час назад —
— тільки на кілька секунд, а потім зупиняється. 

Він відкриває справу Капелюшника: "Пацієнт №14. Маніакально-депресивний розлад. Зникнення матері в дитинстві, одержимість темою годинника." 

Інтер’єр — Палата Аліси — Пізніше. 

Аліса вже прокинулась. Сидить на ліжку. 

Її руки знову трясуться. Вона шепоче:
Аліса (собі):
“Вони не вмирають у снах. Вмирають тут. Але чому я бачу це першою?” 

Кінець сцени. 

- 

СЦЕНА 8 — “Зараження” 

Інтер’єр — Коридори лікарні — Пізня ніч. 

Камера супроводжує ЛЬЮЇСА — він іде повільно, зосереджено. 

Стіни трохи “дихають” — чи це просто втома? 

Світло мерехтить, але не як в попередніх сценах — тепер воно пульсує з ритмом його серцебиття. 

Шурхіт. 

Він зупиняється. Озирається. Нікого. 

У дальньому кінці коридору — тінь, яка рухається, ніби тварина. 

Дві великі вуха. Довгі пальці. 

Потім — відблиск очей, червоних, які миттєво зникають за кутом. 

Інтер’єр — Кімната спостереження. 

Льюїс гортає медичні графіки на моніторі. Його рука тремтить.
На екрані з відео — архів з дня смерті Капелюшника. 

Він зупиняє зображення на кадрі…
…і помічає щось у дзеркалі на задньому плані. 

Посмішка. 

Самотня. Без обличчя. 

Вона просто висить там — у дзеркалі, де нікого не мало бути. 

Коли він прислухається — ледь чутно чийсь сміх, майже як скрегіт. 

Інтер’єр — Кабінет Льюїса. 

Темно. Стіни порожні. Лише медичні знімки Аліси, вивішені на дошці.
Льюїс сидить за столом. Його погляд — розфокусований. 

Пальці стискають ручку, поки вона не тріскає. 

ЛЬЮЇС (пошепки):
“Це не вона… це… більше.” 

Флеш-секунда.
— Згадка: руки в крові.
— Дитина, яка кричить.
— Кролик, який різко повертає голову, ніби знає, що його спостерігають.
— Чайник, у якому замість рідини — окомірно намальована лікарняна будівля. 

Інтер’єр — Вбиральня для персоналу. 

Льюїс вмиває обличчя. Дихає важко.
Піднімає голову, дивиться в дзеркало…
…і на мить бачить, що замість свого обличчя — Алісине. 

Зі сльозами і посмішкою. 

Очі пронизливо дивляться просто на нього. 

Він різко озирається — нікого. 

Інтер’єр — Хол лікарні. 

Він стоїть, тримаючись за стіну. Під ногами — карта. 

Він піднімає її. 

На ній напис:
“Вітання, Докторе. Час на вашій стороні... поки що.” 

На звороті — малюнок кролячої лапки, що тримає ножа. 

Крупний план: Льюїс. 

Його погляд змінюється — вже не впевненість, не логіка. 

Параноя. 

Або нове розуміння. 

Кінець сцени. 

- 

СЦЕНА 9 — “Щось дивне в місті” 

Інтер’єр — Коридор лікарні — Сутінки. 

М’яке тепле світло з вікон — ніби вечір. Але якби хтось сказав, що це ранок — теж повіриш. 

ЛЬЮЇС іде повільно, руки в кишенях халата. Видно втому, але не фізичну — ментальну розмитість. 

У кінці коридору, під вікном — медсестра. 

Молода жінка, з червоним волоссям і сигаретою в пальцях. Стоїть спокійно, ніби тут не лікарня, а вокзал між світами. 

ЛЬЮЇС (несміливо):
“Вибачте… 

Скажіть, вам не здається, що в цьому місті… щось не так? Щось дивне? Або надто мовчазне?” 

Медсестра (вдихає дим, посміхається м’яко):
“Тут завжди було багато дивного, докторе.” 

(затягується) 

“Тут один чоловік вбив дружину, бо думав, що вона шепоче з мертвими. 

А ще кажуть, вовки з’їли цілу родину в лісі. 

І була дівчина… така, що ніколи не належала цьому світу…” 

Раптом голос ззаду — різкий, владний. 

ГАРТ (головна лікарка):
“Чому ти не працюєш?” 

Медсестра опускає очі, тушить сигарету об стіну, не дивиться ні на кого. 

ГАРТ (тепер до Льюїса):
“А ви, докторе? Ви чого тут стоїте? Може, шукаєте казку замість діагнозу?”
(посміхається — дивно, майже по-материнськи, але з присмаком отрути)
“Гріхи не відпускають.” 

Тиша. 

Далеко чути дзвін годинника. 

Десь капає вода. 

Медсестра — вже зникла. 

Інтер’єр — Палата Льюїса — Ранок. 

Льюїс різко прокидається у своєму ліжку, весь у поту. 

Сон? Хтось говорив? Він озирається — сам. 

На столику — сигарета, догоріла до фільтра. Але він не курить. 

Кінець першого акту.