Кролик із залізною щелепою

       Усе почалося, коли до одного з найбільших королівств приїхав мандрівний театр — трупа блазнів зі своєю сатиричною виставою. Королівство жило в темпі «після роботи — на жарти». Квитки розкупили на тиждень наперед. Сміялися всі — і старі, і молоді, навіть ті, хто зазвичай не мав жодного почуття гумору. Ми також сміялися, а це буває рідко.

       Перші два дні все було весело. Але вже на третій почали зникати діти. Не просто діти, а ті, що з вельможних родин. Спершу — кілька, потім — десятки. Коли зникло понад сотню, сміх у королівстві закінчився. Вельможі викликали охоронців, ті обшукали всю трупу й навіть перевірили театральні кибитки — марно.

       Підозр ніхто не мав, тож блазні, мовби нічого не сталося, зібралися й поїхали далі. Король тоді сказав: «Жартів нам більше не треба». І в королівстві запанував смуток.

       Була одна людина, яка не купилася на «випадковість» зникнення людей — принцеса Арета. У свої п’ятнадцять вона була надто розумною, щоби вірити в збіги, і надто впертою, щоб сидіти в замку. Через це вона Нам і подобалася.

       Вона переодяглася в мандрівницю й пішки рушила за трупою. Трупа зупинилася у сусідньому королівстві. Перші кілька днів були тихими, а потім — нові зникнення. Тепер Арета була впевнена — справа у блазнях. Але підозрювала не акторів, а щось інше.

       Вона почала стежити за однією з кибиток. І одного вечора, коли вже майже здалася, з дверей виліз... білий кролик. Милий, пухнастий, але якийсь дивний. Той, хто не просто тікає, а веде за собою. Він стрибав між людьми, аж поки не зацікавив маленьку дівчинку. Кролик почав барабанити передніми лапами по землі, стрибнув ще декілька разів біля дівчинки і побіг до вулиці без ліхтарів. Дівчинка побігла слідом за ним, а за нею — Арета.

       За темним провулком кролик зник. Коли принцеса нарешті наздогнала їх, вона побачила, як кролик, уп’явшись кігтями в сукню дівчинки, тягне її в тінь. Це не було галюцинацією. Він таки тягнув дівчинку — у нього міцні кігті і залізна щелепа. І він... зник.

       Коли кролик знову з’явився — уже з хлопчиком — Арета вирішила діяти. Вона вистежила, куди він веде дітей, і знайшла покинутий готель, у підвалі якого — десятки кліток із дітьми. Діти сиділи мовчки, ніби витиснули з себе всі сльози.

Принцеса знала: кликати варту — значить сполохати.

«Я повинна діяти, — подумала Арета. — Я впевнена, що кролик — лише виконавець. Хтось інший керує цим кошмаром. І, певно, той "хтось" має справу з магією... Мені потрібно чудо».

       Думаючи про це, Арета раптом побачила Нас — метеликів — яскравих, майже світлих. Ми повели її до старої жінки біля фонтану.

— Я чекала на тебе, — сказала та Ареті, навіть не озирнувшись.

Ні, вона не була чаклункою. Просто жінкою, яка вірила в магію, в Нас, і в силу того, хто не боїться.

Арета не відповіла, а жінка тим часом сказала:

— Ти повинна дозволити йому зловити тебе, бо тільки зсередини можна зламати його механізм. Тримай зілля — воно допоможе у боротьбі з відьмою. І селеру — для кролика.

— Дякую...  — відповіла принцеса, повертаючись до театру.

       І коли білий кролик з’явився — вона не тікала. Він схопив її, і через кілька хвилин вона була в підвалі — прямо перед чаклункою. Справжньою. І, чесно кажучи, кліше: з бородавкою, ніс — мов дзьоб, волосся до п’ят.

«Скільки часу вона витрачає на миття волосся?» — мимохідь подумала Арета.

Але часу на жарти не було. Коли чаклунка простягнула руку, Арета вихопила з торбини магічну селеру — той самий інгредієнт, який Ми дали жінці. І коли білий кролик відкрив свою велику залізну щелепу й стрибнув на принцесу, вона вкинула селеру йому прямісінько в пащу. Жорстка залізна щелепа тріснула і перед нею залишився лише звичайний, навіть трохи наляканий кролик.

       Чаклунка зашипіла, мов змія, і кинулася на Арету. Принцеса жбурнула в неї зілля — і відьма розчинилася в повітрі.

       Арета звільнила дітей, а білого кролика забрала з собою — не з сентиментів, а з розрахунку. Якщо залізна щелепа коли-небудь повернеться — вона буде готова.

       Тепер у її замку жив звичайний кролик. Любив моркву, гриз книжки й боявся селери. Бідний, він-то не знав, що не вся селера чарівна, а лише та, над якою покружляли Ми.