ЧАСТИНА VII. ТЕМПЕРАТУРА НАДІЇ Розділ 47. Діти, які не знають війни

ЧАСТИНА VII. ТЕМПЕРАТУРА НАДІЇ
Розділ 47. Діти, які не знають війни
Святослав помітив це не одразу.
Спершу — лише дрібниці. Сміх у коридорі. Легкість рухів. Те, як діти сперечалися — не злісно, не від страху, а з азарту. У цих голосах не було напруження, яке він пам’ятав зі свого часу. Не було тієї обережності, коли кожне слово зважують, бо світ може зламатися раптово.
Він стояв осторонь, спостерігав і відчував дивне.
Ці діти не боялися тиші. І не чекали небезпеки з неї.
На уроці вони сиділи по-різному: хтось із ногами на стільці, хтось напівлежачи, хтось малював у повітрі схеми, які система підхоплювала й виводила перед усіма. Вони були зібрані, але не напружені. Уважні, але не налякані.
— Можна питання? — спитала дівчинка років дванадцяти, не піднімаючи руки.
— Можна, — кивнув Святослав.
— А правда, що раніше люди жили так, ніби світ може закінчитися будь-якої миті?
Він не одразу відповів.
— Правда, — сказав він. — Але ми не завжди це усвідомлювали.
— А як це — не усвідомлювати? — втрутився хлопець. — Якщо є загроза, то її ж видно.
Святослав усміхнувся — сумно, але без гіркоти.
— Не завжди, — відповів він. — Найстрашніші загрози часто виглядають звично.
Діти переглянулися. Не злякано — зацікавлено.
— Ви зараз про війну? — спитав хтось.
У кімнаті стало трохи тихіше. Не тому, що слово було заборонене. А тому, що воно вимагало точності.
— Так, — відповів Святослав. — Але не тільки.
Він підійшов до прозорої поверхні й вивів просту лінію — рівну, без зламів.
— Уявіть, що це ваше життя, — сказав він. — Коли ви народилися, ця лінія вже була рівною. Світ був стабільним. Ви не пам’ятаєте моментів, коли її різко ламало.
— Це погано? — спитала та сама дівчинка.
— Ні, — відповів він. — Це дар.
— Але ви говорите так, ніби дар — це проблема, — зауважив хлопець.
Святослав замислився.
— Дар стає проблемою, — сказав він повільно, — коли ми забуваємо, що він не гарантований.
Він бачив їхні обличчя. Вони слухали. Не з обов’язку — з інтересу.
— Ви не знаєте війни, — продовжив він. — І я не хочу, щоб ви знали її так, як знали ми. Але я хочу, щоб ви знали одне: мир — це не відсутність війни. Це постійна робота.
— Робота кого? — спитали ззаду.
— Кожного, — відповів Святослав. — Не солдатів. Не політиків. Людей.
— А якщо ми не будемо пам’ятати? — запитала дівчинка. — Якщо просто житимемо?
Він відчув, як усередині щось стислося. Це було головне питання.
— Тоді хтось інший нагадає, — сказав він тихо. — Але не так м’яко.
Настала пауза. Не важка — чесна.
— А ви боїтеся, що ми забудемо? — спитав хлопець.
Святослав не став ховатися за абстракціями.
— Я боюся, що ви ніколи не дізнаєтеся, скільки людей заплатили за ваш спокій, — сказав він. — І тоді вам буде важче його берегти.
— А як берегти, якщо ми цього не пережили? — спитали знову.
Він усміхнувся.
— Ставити питання, — сказав він. — І не погоджуватися з простими відповідями.
Після уроку кілька дітей підійшли до нього.
— Ви прийдете ще? — спитав хтось.
— Якщо будете готові слухати не лише факти, — відповів Святослав.
— А якщо ми будемо сперечатися? — усміхнулася дівчинка.
— Особливо тоді, — сказав він.
Коли він вийшов надвір, Марина чекала біля входу.
— Важко? — спитала вона.
— Ні, — відповів він після паузи. — Страшно.
— Чому?
— Бо вони щасливі, — сказав він. — І я не хочу бути тим, хто зламає це.
Марина подивилася на нього уважно.
— Ти не ламаєш, — сказала вона. — Ти вчиш берегти.
Він кивнув.
— Я зрозумів сьогодні одну річ, — додав Святослав. — Ми воювали, щоб вони не знали війни. Але тепер хтось має навчити їх жити так, щоб війна не повернулася.
Марина усміхнулася.
— І це складніше, ніж воювати.
Святослав подивився на школу, на світло у вікнах, на силуети дітей, які ще не знали, наскільки крихкий світ.
— Але хтось має почати, — сказав він.
І вперше ця відповідальність не здавалася тягарем. Вона здавалася продовженням життя — спокійного, складного, і такого, заради якого варто залишитися.