ЧАСТИНА VII. ТЕМПЕРАТУРА НАДІЇ Розділ 45. Школа майбутнього

ЧАСТИНА VII. ТЕМПЕРАТУРА НАДІЇ
Розділ 45. Школа майбутнього
Святослав довго не наважувався переступити поріг.
Будівля перед ним не була схожа на школу в тому сенсі, в якому він знав це слово. Не було дзвінка над входом, не було натовпу дітей із рюкзаками, не було навіть вивіски з назвою та номером. Лише скло, світло і відкрита тераса, на якій хтось сидів із планшетом, хтось малював просто на прозорій поверхні столу, а хтось — сперечався, активно жестикулюючи.
— Тут не кусаються, — сказала Марина, зупинившись поруч. — Максимум — ставлять незручні запитання.
— Тоді це точно школа, — відповів Святослав і вдихнув глибше.
Всередині простір був ще дивнішим. Не класи — зони. Не парти — столи, що змінювали форму. Не дошки — поверхні, які реагували на дотик і голос. Діти й дорослі сиділи разом. Хтось пояснював, хтось слухав, хтось перебивав — і це не викликало обурення.
— Де тут учительська? — запитав Святослав тихо.
Марина усміхнулася.
— Тут немає учительської. І немає “вас” та “їх”. Є ті, хто знає трохи більше — і ті, хто хоче дізнатися.
Він кивнув, але всередині щось напружилося. Його світ завжди тримався на межах: клас — учитель — програма — оцінка. Тут межі розмивалися.
— Можна питання? — до них підійшов хлопець років п’ятнадцяти. — Ви той… із Центру адаптації?
Святослав на мить розгубився.
— Я… так. Я вчитель. Був.
— Круто, — сказав хлопець без іронії. — А ви справді жили у ХХІ столітті?
— На початку ХХІ, — уточнив Святослав.
— Тоді вам є що розповісти, — хлопець усміхнувся. — У нас якраз тема: “Чому люди вірили, що формули не мають емоцій”.
Святослав здригнувся. Не від страху — від несподіваної точності.
— А хіба не так? — спитав він.
— Не знаю, — знизав плечима хлопець. — От і хочемо розібратися.
Марина м’яко торкнулася Святославового плеча.
— Я залишу вас, — сказала вона. — Якщо що — я поруч.
Він залишився сам серед цього дивного, живого простору.
— Добре, — сказав він після паузи. — Почнемо з простого. Хто з вас боїться математики?
Піднялися руки. Не всі — але більше, ніж він очікував.
— А хто боїться помилитися? — продовжив він.
Руки піднялися знову. Майже всі.
— От бачите, — Святослав усміхнувся. — За п’ятдесят років це не змінилося.
Хтось засміявся.
— Але ми ж тепер усе рахуємо системами, — заперечила дівчина з коротким волоссям. — Помилки ж виправляються автоматично.
— Обчислення — так, — кивнув Святослав. — А вибір?
Він підійшов до однієї з поверхонь. Вона одразу “ожила”.
— Формула — це не про правильну відповідь, — сказав він. — Це про відповідальність за шлях. Ви обираєте, що вважати змінною. І це завжди людське рішення.
— Ви хочете сказати, що математика — це етика? — здивувався той самий хлопець.
— Я хочу сказати, — відповів Святослав, — що математика — це мова, якою ми домовляємося зі світом. А будь-яка домовленість має наслідки.
У кімнаті стало тихіше. Не тому, що він сказав щось складне. А тому, що сказане чіпляло.
Година минула непомітно. Потім ще одна. Ніхто не дзвонив. Ніхто не виганяв. Люди просто змінювалися місцями, темами, ролями.
Коли Святослав нарешті вийшов надвір, було вже темно. Місто світилося спокійно, без надлишку.
Марина чекала на лавці.
— Ну? — спитала вона.
Він сів поруч. Провів рукою по обличчю.
— Я думав, що мені буде важко, — сказав він. — А виявилося… знайомо.
— Бо питання не змінюються, — відповіла вона. — Змінюються лише інструменти.
Він подивився на будівлю школи.
— Я не знаю, чи зможу тут працювати постійно.
Марина не здивувалася.
— А ніхто не просить “постійно”, — сказала вона. — Тут про “зараз”.
Святослав кивнув.
— Тоді я прийду завтра.
Він сказав це просто. Без обіцянок. Але в цій простоті було більше рішучості, ніж у всіх планах, які він будував раніше.
Школа майбутнього не вимагала від нього бути іншим. Вона дозволяла бути собою — з досвідом, помилками, минулим.
І цього виявилося достатньо, щоб почати вчити знову. І — що було несподівано — вчитися разом із ними.