ЧАСТИНА VII. ТЕМПЕРАТУРА НАДІЇ Розділ 44. Світ, у якому є місце для нього

ЧАСТИНА VII. ТЕМПЕРАТУРА НАДІЇ
Розділ 44. Світ, у якому є місце для нього
Світ не поспішав приймати Святослава. І він був за це вдячний.
Після втрати і прийняття з’являється дивний стан — ніби тебе більше не штовхають, але й не тягнуть. Ти просто йдеш. І вперше не боїшся, що крок буде неправильним.
Святослав помітив це вранці, коли вийшов із Центру адаптації без чіткої мети. Не на зустріч, не до архіву, не за відповідями. Просто — пройтися.
Київ зустрів його без урочистості. Без банерів. Без гасел.
Місто жило.
Вулиці були чистими, але не стерильними. На фасадах — сліди часу, не приховані, але вписані. Старі будинки не зникли — вони співіснували з новими, ніби хтось вирішив: пам’ять не треба зносити, її треба навчитися обходити обережно.
Святослав ішов повільно. Він більше не боявся загубитися — у цьому місті не було потреби все знати наперед.
Біля зупинки стояли люди. Не натовп — просто кілька різних життів, що на мить перетнулися. Жінка з дитиною, яка пояснювала щось пошепки. Чоловік у темному пальті, що читав із прозорого екрана, але час від часу дивився навколо, ніби перевіряв реальність. Літня пара, яка трималася за руки не з обережності, а з звички.
Святослав відчув: ніхто не дивиться на нього як на дивину. Ніхто не впізнає в ньому «того самого». Він був просто ще однією людиною.
І це було несподівано важливо.
Він зайшов до невеликої кав’ярні. Без назви, без гучної реклами. Усередині було тепло — не технічно, а по-людськи. Пахло кавою, деревом і чимось знайомим, що не мало назви.
— Доброго ранку, — сказав бариста.
Святослав відповів автоматично — і раптом зрозумів: його голос більше не звучить так, ніби він виправдовується за своє існування.
Він сів біля вікна. Дивився, як місто рухається без нього — і водночас з ним.
У 2026-му він завжди думав, що його відсутність щось змінить. Тепер бачив: світ не зупиняється. Але це не означає, що він не чекає.
Марина прийшла пізніше. Не тому, що запізнилася — просто вона завжди з’являлася тоді, коли була потрібна.
— Як прогулянка? — спитала вона, сідаючи навпроти.
— Дивна, — відповів Святослав. — У хорошому сенсі.
— Світ такий, — усміхнулася вона. — Якщо дати йому шанс.
Він задумався.
— Я думав, що після всього… — він зробив паузу. — Що мені доведеться доводити, що я маю право тут бути.
Марина похитала головою.
— Ні. Світ, який вижив, не вимагає доказів. Він потребує участі.
— А якщо я не знаю, яку?
— Тоді почни з того, що знаєш, — сказала вона. — Ти ж учитель.
Це слово не вдарило. Не злякало. Воно просто лягло на місце.
— Але школи інші, — сказав він. — Діти інші. Навіть знання…
— А питання ті самі, — перебила Марина. — Чому? Навіщо? Як жити далі?
Святослав усміхнувся. Вперше за довгий час — без гіркоти.
— Ти хочеш сказати, що я ще можу бути корисним?
— Я хочу сказати, — відповіла вона, — що світ, у якому ти прокинувся, не шукає героїв. Він шукає тих, хто вміє пояснювати.
Вони мовчали, але це мовчання було вже іншим — не про втрату, а про можливість.
Пізніше того дня Святослав зайшов до відкритого простору — щось між бібліотекою, класом і майстернею. Там сиділи люди різного віку. Хтось працював із дітьми. Хтось пояснював щось на дошці, яка змінювала форму під рукою.
Він не зайшов одразу. Просто стояв у дверях.
— Ви заходьте, — сказала жінка, помітивши його. — Тут немає «чужих».
Ця фраза була простою. І від цього — сильною.
Святослав зробив крок.
Увечері, повертаючись, він зловив себе на думці: вперше з моменту пробудження він не рахував час. Не порівнював. Не міряв життя втратами.
Він просто йшов.
Світ не був ідеальним. Він був складним. І саме тому — живим.
Святослав зрозумів: місце для нього не чекало з табличкою. Його не тримали спеціально. Але воно з’являлося там, де він наважувався бути собою.
І цього було достатньо, щоб зробити ще один крок — уже не з обережності, а з цікавості.
Бо світ, у якому є місце для тебе, починається не з дозволу. А з рішення залишитися.