ЧАСТИНА VII. ТЕМПЕРАТУРА НАДІЇ Розділ 43. Втрата і прийняття

ЧАСТИНА VII. ТЕМПЕРАТУРА НАДІЇ
Розділ 43. Втрата і прийняття
Втрата не має форми. Вона не завжди приходить у чорному одязі, не завжди плаче, не завжди ламає голос. Іноді вона приходить у вигляді списку. Таблиці. Рядка з датами, між якими вже нічого не змінити.
Святослав дивився на екран і ловив себе на дивному відчутті: він не шукав конкретного імені. Він шукав межу — ту точку, за якою вже не болить так, як до цього.
— Почнемо з матері, — сказала Марина спокійно. Не холодно, не офіційно. Просто так, як кажуть люди, які розуміють, що відкладання іноді страшніше за відповідь.
Святослав кивнув. Його пальці зависли над поверхнею столу, ніби тіло ще не вірило, що це вже відбувається.
Ім’я з’явилося швидко. Дата народження. Місце проживання. Кілька службових позначок. І — кінець рядка.
Він не одразу зрозумів, що саме означає порожнеча після останньої дати. Не було слова «померла». Не було трагедії. Лише тиша, яка нічого не пояснювала, але все сказала.
— Це означає… — почав він.
— Це означає, що її шлях закінчився, — тихо сказала Марина. — Без насильства. Без втручання. Просто — час.
Святослав заплющив очі. Усередині не було крику. Не було навіть сліз. Лише дивне полегшення, змішане з провиною.
— Я не був поруч, — сказав він. — Я навіть не знав, коли.
— Ти не міг бути, — відповіла Марина. — І вона це знала.
Він не відповів. У пам’яті сплив той останній дзвінок: короткий, поспішний, напівжартівливий. Він тоді подумав: подзвоню ще. Коли стане тепліше. Коли буде час.
Час став.
Але не для цього.
Вони перевірили ще кілька імен. Без поспіху. Без драматичних жестів. Кожен рядок був окремою історією — і окремим прощанням.
— Досить на сьогодні, — сказав Святослав сам.
Марина не заперечувала.
Вони вийшли надвір. Повітря було холодним, але не ворожим. Січень 2076-го нагадував, що зима все ще існує — просто тепер вона не була катастрофою.
— Знаєш, — сказав Святослав після довгої паузи, — я думав, що прийняття — це коли перестає боліти.
Марина усміхнулася ледь помітно.
— Ні. Прийняття — це коли біль перестає керувати.
Він задумався.
— А втрата?
— Втрата — це коли ти дозволяєш собі не шукати винних, — сказала вона. — Навіть якщо найзручніший винний — ти сам.
Святослав зупинився. Подивився на місто. На людей, які йшли своїми маршрутами, не знаючи, що поруч іде людина, яка втратила п’ятдесят років — і знайшла лише тишу замість відповідей.
— Я не знаю, ким бути далі, — сказав він. — Усі ролі, які я мав, залишилися там.
Марина подивилася на нього уважно.
— Тоді не поспішай обирати нові, — сказала вона. — Дозволь собі просто бути. Це складніше, ніж здається.
Він кивнув. Уперше за довгий час не тому, що зрозумів, а тому, що дозволив не розуміти.
Увечері він залишився сам. Без екранів. Без списків. Лише зі спогадами, які більше не тиснули.
Він згадав, як мати вчила його не боятися тиші. Як батько мовчав — і цим пояснював більше, ніж словами. Як дитячий сміх колись здавався нескінченним.
Він зрозумів: втрата — це не порожнеча. Це форма пам’яті, яка більше не просить відповіді.
Перед сном Святослав записав кілька рядків — не для архіву, не для системи, не для історії.
Для себе.
«Я не повернувся в той світ. Але я можу жити в цьому. І це — не зрада.»
Він погасив світло.
І вперше за п’ятдесят років заснув без відчуття, що щось ще треба довести часу.
Бо прийняття — це не кінець. Це тиха згода жити далі, не заперечуючи втрату, але й не дозволяючи їй визначати кожен крок.