ЧАСТИНА VII. ТЕМПЕРАТУРА НАДІЇ Розділ 42. Чи живий хтось із рідних?

ЧАСТИНА VII. ТЕМПЕРАТУРА НАДІЇ
Розділ 42. Чи живий хтось із рідних?
Питання не прийшло одразу.
Воно не з’явилося в момент, коли Святослав уперше вийшов на вулицю нового Києва, не тоді, коли він торкнувся теплого скла будівель, і навіть не тоді, коли почув іншу мову міста — спокійнішу, впевненішу, без надриву.
Питання прийшло вночі.
Коли місто заснуло.
Святослав лежав на вузькому ліжку в кімнаті, яку йому тимчасово виділили при Центрі адаптації. Стіни були світлі, майже стерильні, але не холодні. Тепло тут не гуділо, не тріщало, не нагадувало про себе — воно просто було. І саме це заважало спати.
У 2026-му тепло завжди мало звук.
Шум генератора. Свист газу. Тріск свічки.
Тепло було боротьбою.
Тепер воно було фоном. І в цьому фоні з’являлися думки, від яких не сховаєшся.
Чи живий хтось із рідних?
Він не вимовляв це вголос. Навіть подумки не одразу формулював. Питання ніби стояло за спиною, чекало, поки він озирнеться.
Святослав заплющив очі, але замість темряви побачив обличчя.
Мама — з легким подивом у погляді, коли він востаннє телефонував їй того січневого ранку. Вона жила тоді в Чернігівській області, не виїхала, казала: «Тут мій дім, синку. Я вже старенька для переїздів».
Батько — мовчазний, із вічно згорбленими плечима, який помер ще до великої війни, але чия присутність іноді відчувалася сильніше за живих.
Двоюрідна сестра з Харкова, з якою він давно не спілкувався, але пам’ятав її дитячий сміх.
П’ятдесят років.
П’ятдесят років — це не просто час. Це вирок більшості зв’язків.
Він різко сів на ліжку. Серце билося рівно, але всередині щось стискалося, ніби він підійшов до дверей, за якими може бути або порожнеча, або біль.
— Рано чи пізно ти все одно запитаєш, — тихо сказала Марина.
Вона стояла у дверях. Не несподівано — швидше, вчасно. Вона вже навчилася відчувати моменти, коли Святославу було важко.
— Я не хотів… — почав він і зупинився.
— Я знаю, — відповіла вона. — Але це нормально.
Вона сіла навпроти, на стілець, не надто близько, не надто далеко. Так, як сідають люди, які розуміють: зараз важлива не близькість тіла, а простір для слів.
— Я боюся цього питання, — сказав він нарешті. — Не відповіді. Самого питання.
Марина кивнула.
— Усі, хто прокидається після великого розриву часу, бояться не майбутнього, — сказала вона. — Вони бояться минулого. Бо воно або зникло, або змінилося без тебе.
Святослав усміхнувся гірко.
— Я вчитель. Я мав би знати, що час іде.
— Знати — не означає бути готовим, — спокійно відповіла Марина.
Він підвівся й підійшов до вікна. За склом Київ спав. Не темний, не вимкнений — просто нічний. М’які лінії світла, спокійні вулиці. Місто, яке не боялося темряви.
— Якщо вони всі… — він не закінчив.
— Якщо ні, — сказала Марина, — ти дізнаєшся.
— А якщо так?
— Тоді теж.
Він обернувся.
— Це звучить надто просто.
— Це не просто, — відповіла вона. — Це чесно.
Вона дістала невеликий планшет і поклала його на стіл, але не ввімкнула.
— Є реєстри. Архіви. Біографічні лінії. Не все збереглося, але багато. Ми можемо шукати поступово. Не за один вечір.
Святослав дивився на пристрій, як на медичний інструмент перед операцією.
— А якщо я не витримаю?
— Тоді ми зупинимось, — сказала Марина. — Це не іспит.
Він знову сів.
— Я думаю… — він говорив повільно, — що найбільше боюся дізнатися, що хтось чекав.
— А я думаю, — тихо сказала Марина, — що хтось точно чекав. Навіть якщо не дожив.
Вони мовчали.
Потім Святослав запитав:
— А ти?
— Що я?
— У тебе… хтось залишився?
Марина задумалася. Її обличчя не стало сумним — радше зосередженим.
— Не так, як ти питаєш, — сказала вона. — З рідних — ні. Але є люди, заради яких я живу далі.
Він зрозумів: у кожного своя форма втрат і свої форми продовження.
— Добре, — нарешті сказав він. — Але не сьогодні.
— Добре, — погодилася Марина. — Сьогодні достатньо того, що ти поставив питання.
Коли вона вийшла, Святослав знову ліг. Але тепер кімната здавалася іншою. Не порожньою. Не стерильною. А тимчасовою — і в цьому було щось живе.
Він подумав:
Якщо ніхто з рідних не живий — я все одно їх пам’ятаю.
А якщо хтось живий — тоді час між нами не марний.
Питання залишалося без відповіді.
Але вперше з моменту пробудження це не лякало.
Бо температура надії — не в градусах.
Вона в тому, що ти наважуєшся шукати, навіть знаючи, що можеш знайти біль.