ЧАСТИНА VI. ЗВ’ЯЗОК Розділ 40. Розповідь про зиму

ЧАСТИНА VI. ЗВ’ЯЗОК
Розділ 40. Розповідь про зиму
Вони зібралися не в актовій залі й не в класі.
Андрій навмисно обрав інше місце — невеликий простір Центру живої пам’яті, де не було ні сцени, ні підвищення. Лише коло стільців і тиша, яка не тиснула, а чекала.
— Тут не лекція, — сказав він, коли люди почали заходити. — Тут розмова. І якщо комусь буде важко — можна вийти. Якщо комусь буде важко мовчати — можна говорити.
Святослав сидів трохи осторонь. Він не просив цього формату. Він узагалі не просив нічого. Але відчував: уникнути цієї розповіді вже неможливо. Бо зима 2026 року жила в ньому не як спогад, а як температура тіла — постійна, фоновa.
Прийшли різні люди.
Молоді — ті, хто народився після війни.
Дорослі — ті, хто пам’ятав зиму, але не був у Києві.
І кілька старших — мовчазних, із тими очима, в яких події не вкладаються в слова.
Марина сіла в другому ряду. Вона не дивилася на Святослава прямо — лише інколи переводила погляд, ніби перевіряючи: він тут, він реальний.
Андрій підвівся.
— Ми запросили Святослава не як символ, — сказав він спокійно. — І не як героя. А як людину, яка була всередині того холоду. Сьогодні він просто розповість. Без прикрас. Без висновків. Висновки — це ваша робота.
Він кивнув Святославу.
Святослав повільно встав. У нього не було конспекту. Не було структури. Лише відчуття, що слова самі знайдуть дорогу, якщо він не буде їм заважати.
— Я не знаю, з чого почати, — сказав він. — Бо зима 2026 року не починалася з морозу. Вона почалася з тиші.
Хтось у залі ворухнувся.
— Спершу зникло світло. Потім тепло. Потім вода. Але найгірше — зник звук міста. Київ завжди шумів. Навіть уночі. А тоді… він перестав дихати.
Він на мить заплющив очі.
— Я пам’ятаю, як сидів у квартирі й чув, як тріскається лід на внутрішньому боці вікна. Не ззовні — зсередини. І тоді я вперше зрозумів, що температура може бути ворогом.
— Люди кричали? — тихо спитав хтось.
— Ні, — відповів Святослав. — Спершу ні. Люди мовчали. Бо крик витрачає тепло.
Ця фраза зависла в повітрі.
— Ми одягалися в кілька шарів. Спали поруч. Гріли воду на газу й розливали її в пластикові пляшки. Хтось придумав ставити металеві труби біля свічок, щоб повітря рухалося. Хтось просто сидів і тримав іншого за руку.
Він подивився в зал.
— У підвалі було темно. Але не страшно. Страшно було нагорі, у квартирах, де ти залишався сам.
Марина опустила голову. Вона пам’ятала той підвал. Пам’ятала запах сирості, парафіну, мокрого одягу. Пам’ятала, як рахувала подихи матері.
— Я був учителем фізики, — продовжив Святослав. — І в якийсь момент зрозумів, що всі мої формули зводяться до одного питання: як зберегти температуру тіла людини трохи вище нуля.
— Ви не боялися? — запитала молода жінка.
Святослав усміхнувся сумно.
— Боявся. Але страх — це теж ресурс. Його можна витратити, а можна використати.
Він зробив паузу.
— Найстрашнішим було засинати. Бо ти не знав, чи прокинешся. Люди домовлялися будити одне одного кожні кілька годин. Не для розмови. Для перевірки: ти ще тут?
Хтось у залі тихо зітхнув.
— А держава? — спитав чоловік із заднього ряду. — Де була держава?
Святослав не образився. Він очікував цього питання.
— Держава була в чайниках, — сказав він. — У генераторах, які привозили волонтери. У пунктах обігріву, які відкривали без наказів. Вона була в людях. І тільки потім — у документах.
Андрій уважно слухав. Для нього це не були нові факти. Але кожне слово Святослава надавало їм ваги, якої не мали жодні архіви.
— А як ви вирішили… — почав хтось і замовк.
Святослав кивнув, дозволяючи продовжити.
— Як ви вирішили зайти в камеру?
Тиша стала густою.
Марина підвела голову. Її пальці стиснулися.
— Я не вирішував, — сказав Святослав після довгої паузи. — Я перевіряв гіпотезу. Дурну. Неповну. Людську.
Він не сказав “я помилився”. Він уже це прийняв.
— Я думав, що зможу зігріти. А створив холод. Але цей холод дав час.
— Час на що? — спитав хлопець років двадцяти.
Святослав подивився на нього.
— На те, щоб ви зараз сиділи тут. І слухали не легенду, а помилку.
У залі не було оплесків. І це було правильно.
Після розмови люди виходили повільно. Хтось мовчав. Хтось витирала очі. Хтось дякував без слів.
Марина підійшла останньою.
— Ти не зламався, — сказала вона тихо. — Ти просто… залишився.
Святослав подивився на неї.
— А ти зберегла, — відповів він. — Усе.
Вони стояли поруч. За вікном падав сніг — звичайний, січневий. Не ворог. Не загроза. Просто нагадування.
— Знаєш, — сказав Святослав, — я боявся цієї розповіді.
— Я теж, — зізналася Марина. — Бо боялася, що вона знову заморозить.
— А вийшло навпаки, — він усміхнувся. — Вона зігріла.
І Святослав уперше відчув:
зима 2026 року перестала бути лише болем.
Вона стала знанням.
А знання — це тепло, яке не зникає.