ЧАСТИНА VI. ЗВ’ЯЗОК Розділ 36. Стара адреса

ЧАСТИНА VI. ЗВ’ЯЗОК
Розділ 36. Стара адреса
Стара адреса не була домом.
Дім залишився в Києві — поверхом вище Марини, над підвалом, де зима 2026 року зупинила його час. Там були сходи, які він знав наосліп, вікна, що виходили у двір, і батарея, яка колись перестала гріти. Туди він ще повернеться. Але не зараз.
Ця адреса означала інше.
Святослав тримав у кишені пожовклий клаптик паперу. Цифри на ньому давно стерлися, але він знав їх напам’ять. Записав ще тоді — машинально, ніби адреса могла втримати життя від розсипання.
— Ти впевнений, що хочеш саме сюди? — запитала Марина, коли вони стояли на платформі тихого міського транспорту.
Вона не намагалася зупинити. Вона просто питала — так, як питали в новому світі: без тиску, без страху.
— Ні, — відповів Святослав. — Але якщо я не приїду, то не зрозумію, ким я був.
Транспорт прибув без звуку. Двері відчинилися плавно, майже делікатно. Усередині було тепло, але Святославу здавалося, що ця поїздка — не вперед, а назад.
Колись він їздив цим маршрутом щодня. Старим автобусом, який деренчав на кожній ямі, пахнув дизелем і людською втомою. Тоді це була просто дорога на роботу. Тепер — шлях до пам’яті.
— Це вже не Київ, — сказав він, дивлячись у вікно, коли забудова почала змінюватися.
— Формально — так, — відповіла Марина. — Але колись ти все одно називав це своїм містом.
Він кивнув. Передмістя завжди було для нього продовженням столиці — не гіршим, не кращим, просто іншим. Тут було тихіше. Ближче до людей.
— Тут була школа, — сказав він. — Звичайна. Але жива.
— Вона тут і є, — відповіла Марина. — Просто виросла.
Він вийшов першим. Повітря тут було холодніше, ніж у центрі — справжнє, не згладжене технологіями. Сніг лежав нерівно, не декоративно, але й не занедбано.
Будівля стояла на тому ж місці.
Святослав зупинився різко, ніби наткнувся на щось невидиме.
— Її не знесли…
— Навіщо? — сказала Марина. — Вона пережила зиму. Це тут цінують.
Фасад був оновлений, дах інший, вікна сучасніші. Але форма залишилася. Пропорції. Навіть стара тріщина біля входу.
Святослав підійшов ближче й торкнувся стіни.
— Вона з’явилася ще до війни, — прошепотів він. — Після тієї холодної зими… не цієї. Іншої.
— Деякі сліди не зашпаровують, — сказала Марина. — Щоб пам’ятати, що ідеальність — не мета.
Усередині пахло деревом і папером. Не архівом — школою. Святослав завмер.
— Запах той самий, — сказав він. — Крейда. Книги. Люди.
Коридори стали ширшими, світлішими. Але тіло впізнавало кожен поворот. Ноги пам’ятали маршрут краще за голову.
— Тут був кабінет фізики, — сказав він. — А поруч — математика. Ми часто мінялися, коли не вистачало місця.
— Він і зараз тут, — сказала Марина.
Він не повірив одразу.
— Ти жартуєш?
— Ні.
Двері відчинилися не одразу. Ніби приміщення теж вагалося.
Всередині було світло. Не стерильно — живо. На стінах — формули. Не всі знайомі, але логіка була тією самою. На столі — старий глобус поряд із сучасним проєктором.
За столом сидів чоловік. Волосся сиве, але погляд — уважний. Святослав знав цей погляд.
— Перепрошую… — чоловік підвівся. — Ви дуже схожі на…
Він замовк.
— Святослав Олексійович? — прошепотів він.
— Привіт, Андрію, — сказав Святослав. — Ти виріс.
Андрій зробив крок уперед. Потім ще один. Ніби боявся, що образ зникне.
— Я… — він ковтнув. — Ми думали, ви…
— Я знаю, — відповів Святослав. — Я теж так думав.
Марина стояла трохи осторонь. Це була не її сцена. Але без неї вона б не відбулася.
— Я вчитель історії, — сказав Андрій нарешті. — Уже багато років.
Святослав усміхнувся.
— Логічно. Ти завжди ставив запитання не про формули, а про причини.
Вони сіли. Андрій говорив — про зиму, про школу як пункт обігріву, про учнів, які грілися разом із учителями. Про те, як він вирішив вивчати історію, бо хотів зрозуміти: чому світ ламається — і як його збирають.
— Я шукав сенс, — сказав Андрій. — А знайшов відповідальність.
Святослав слухав. Не перебивав. Це був його урок тепер.
— Я прийшов за відповідями, — сказав він нарешті. — А знайшов зв’язок.
Андрій кивнув.
— Він нікуди не зникав, — сказав він. — Просто чекав.
Святослав подивився на дошку. Крейдою було написано:
Час — це не лінія. Це мережа.
— Хто це написав? — запитав він.
Андрій усміхнувся.
— Ви.
Святослав повільно видихнув.
Стара адреса виявилася не місцем.
Вона виявилася ниткою.
І тепер він знав:
він не прокинувся в порожньому світі.
Світ пам’ятав його.