ЧАСТИНА V. АДАПТАЦІЯ Розділ 34. Держава майбутнього

ЧАСТИНА V. АДАПТАЦІЯ
Розділ 34. Держава майбутнього
Святослав довго дивився на будівлю, перш ніж зайти всередину.
Вона не нагадувала жодної державної установи, яку він пам’ятав. Не було масивних сходів, що підкреслюють владу. Не було важких дверей, охорони з холодними поглядами, черг, у яких люди стоять, наче винні ще до того, як відкрили рота. Будівля була простою — скло, дерево, світлий камінь. Прозора настільки, що з вулиці було видно людей усередині: хтось працював, хтось розмовляв, хтось просто пив каву біля вікна.
— Тут… міністерство? — недовірливо запитав він.
— Тут держава, — відповіла Марина. — Одна з її форм.
Вони зайшли. Усередині було тихо, але не порожньо. Тиша була робочою, зосередженою. Святослав мимоволі знизив голос, хоча ніхто цього не вимагав.
— Я пам’ятаю інші державні приміщення, — сказав він. — Там завжди було відчуття напруги. Наче держава — це щось окреме від людей.
— Так і було, — відповіла Марина. — Довгий час. Поки не стало зрозуміло, що держава без людей — це просто бетон і папери.
Вони підійшли до інформаційної панелі. Вона не світилася агресивно, не миготіла. Лише реагувала, коли Святослав підійшов ближче.
Громадянський центр. Оберіть, що вас цікавить.
— Оберіть? — перепитав він. — А якщо я не знаю, що мені потрібно?
— Тоді система почне з запитань, — сказала Марина. — Не з вимог.
Святослав скептично зиркнув, але торкнувся панелі.
Ви вперше взаємодієте з державними сервісами цього покоління?
— Так, — відповів він уголос, і система прийняла це як дію.
Ви громадянин України?
— Так.
Ви перебуваєте в періоді адаптації?
Він на мить замислився.
— Так.
Екран змінився. З’явився простий напис:
Тоді держава має підлаштуватися під вас.
Святослав усміхнувся, але це була усмішка з домішкою недовіри.
— Гарні слова, — сказав він. — Але я вчитель фізики. Я не вірю словам без підтвердження.
— Тоді подивись, — відповіла Марина.
Вони пройшли далі. Зали змінювалися, але не різко. Тут не було коридорів у класичному сенсі — простір плавно перетікав із одного в інший. У першому залі люди працювали над проєктами. Не за комп’ютерами, а разом: схилившись над столами, обговорюючи, сперечаючись, жестикулюючи.
— Це що? — запитав Святослав.
— Центр рішень, — сказала Марина. — Тут не ухвалюють закони. Тут їх перевіряють.
— Перевіряють?
— На людей, — пояснила вона. — Будь-яке рішення проходить симуляцію. Економічну, соціальну, психологічну. Якщо шкодить — його не приймають, навіть якщо воно вигідне на папері.
Святослав зупинився.
— Ви хочете сказати, що рішення можуть не прийняти, якщо вони… негуманні?
— Саме так.
Він гірко всміхнувся.
— У 2026-му це звучало б як фантастика.
— У 2026-му це було питанням виживання, — відповіла Марина. — Після тієї зими стало ясно: держава або захищає людей, або перестає існувати.
В іншому залі працювали люди різного віку. Святослав помітив сивочолих поруч із зовсім молодими.
— Тут немає вікових обмежень? — запитав він.
— Є лише компетентність і відповідальність, — сказала Марина. — І пам’ять. Обов’язково пам’ять.
Він згадав підвали. Пункти обігріву. Людей, які гріли одне одного не за наказом, а за внутрішньою необхідністю.
— Тобто держава… навчилася в людей? — тихо спитав він.
— Вперше — так, — відповіла Марина.
Вони зайшли до невеликої зали з круглим столом. За ним сиділо кілька осіб. Не було головуючого. Не було підвищення.
— Це що? — пошепки запитав Святослав.
— Нарада, — сказала Марина. — Звичайна.
— А хто тут головний?
Марина подивилася на нього з ледь помітною іронією.
— Той, у кого сьогодні найкращі аргументи.
Святослав відчув, як у грудях щось защеміло. Не від болю — від усвідомлення.
— А армія? — раптом спитав він. — Влада? Кордони?
— Є, — відповіла Марина. — Але вони більше не є центром усього. Центр — це життя.
Вони вийшли до великого вікна. Звідси відкривався вид на Київ — зимовий, стриманий, живий. Святослав дивився на місто й намагався поєднати його з тим Києвом, який залишив.
— Я боявся, — сказав він нарешті. — Що держава майбутнього буде холодною. Раціональною до жорстокості.
— Ми теж боялися, — відповіла Марина. — Але холод ми вже проходили.
Він обернувся до неї.
— А я? — запитав. — Я прокинувся в іншій країні. Я тут… хто?
Марина мовчала кілька секунд.
— Ти — свідок, — сказала вона. — І водночас учасник. Ти пам’ятаєш, якою держава не повинна бути. Це велика цінність.
Святослав повільно кивнув.
— Знаєш, — сказав він, — я завжди вчив дітей, що формула — це не відповідь. Це шлях.
— Держава теж це зрозуміла, — відповіла Марина. — Запізно. Але достатньо вчасно.
Він ще раз подивився на людей за столами, на прозорі стіни, на місто за вікном.
— Якщо це і є держава майбутнього, — сказав Святослав, — то я готовий у ній жити. І працювати. І… відповідати.
Марина усміхнулася.
— Саме цього від тебе й чекали. Не наказів. А участі.
І Святослав уперше відчув, що слово «держава» більше не звучить для нього як щось чуже.
Воно звучало як «ми».