ЧАСТИНА V. АДАПТАЦІЯ Розділ 33. Люди нового часу

ЧАСТИНА V. АДАПТАЦІЯ
Розділ 33. Люди нового часу
Першим, що Святослав помітив, була відсутність поспіху.
Не тиша — ні. Місто жило, працювало, дихало. Але люди не бігли. Вони йшли. Зупинялися. Озиралися. Дивилися одне на одного, а не в екрани. І навіть коли користувалися технологіями — робили це так, ніби ті не керували ними, а співпрацювали.
— Це дивно, — сказав Святослав, коли вони з Мариною вийшли з павільйону адаптації й звернули на невелику площу. — У 2026-му всі кудись поспішали. Навіть тоді, коли тікати вже не було куди.
— Бо тоді час був ворогом, — відповіла Марина. — А тепер він став партнером.
Площа була простою. Без гучних екранів, без реклами, без нав’язливого світла. Дерева стояли голі — січень усе ж таки, — але між ними тягнулися м’яко підсвічені доріжки. Люди сиділи на лавках, хтось пив чай, хтось мовчки дивився в небо, хтось читав паперову книжку.
Святослав спинився.
— Папір… — промовив він уголос. — Я думав, він зникне.
На сусідній лавці сидів чоловік років шістдесяти. Сивина в нього була нерівною, ніби час не знищував, а лише торкався. Він тримав книжку в руках, але не читав — просто перегортав сторінки, ніби перевіряв їхню реальність.
— Не зникне, — відповів він, не піднімаючи одразу очей. — Поки людям важливо відчувати щось справжнє.
Марина ледь усміхнулася.
— Це Олег, — сказала вона. — Він повернувся до Києва після довгої евакуації.
Чоловік підвів погляд і кивнув Святославу.
— Після якої? — спитав той.
— Після 2022-го, — відповів Олег. — Виїхав із родиною на початку повномасштабної. Думали — на кілька місяців. Вийшло… на п’ятнадцять років.
— І ви повернулися? — Святослав не приховував здивування.
— Так, — кивнув Олег. — Уже після зими двадцять шостого. Київ був іншим. Але не мертвим. Просто… тихішим.
Він закрив книжку, поклав її на коліна.
— Найважче було не впізнати вулиці, — продовжив він. — А зрозуміти, що місто не зобов’язане чекати, поки ти дозрієш повернутися.
Святослав відчув, як ці слова торкнулися чогось дуже особистого.
— А ви… швидко звикли? — запитав він.
— Я не звик, — відповів Олег після паузи. — Я домовився. З містом. Із собою. З часом.
— І це спрацювало? — тихо спитав Святослав.
— Працює досі, — сказав Олег. — Бо адаптація — це не про комфорт. Це про чесність.
Марина уважно подивилася на Святослава.
— У кожного з нас був свій шлях повернення, — сказала вона. — Просто твій… довший.
Олег ще раз глянув на Святослава.
— Ви не з минулого, — сказав він. — Ви з причини, чому це майбутнє взагалі з’явилося.
Святослав не знайшов, що відповісти. І вперше — не намагався.
Вони рушили далі. Біля сухого зимового фонтану стояла група підлітків. Вони сперечалися, жестикулювали, але без злості. У повітрі перед ними змінювала форму голографічна модель — карта міста з часовими шарами.
— Шкільний проєкт, — пояснила Марина. — Урбаністика пам’яті.
— Пам’яті? — перепитав Святослав.
Одна з дівчат обернулася.
— Ми вивчаємо, як події змінюють міський простір, — сказала вона впевнено. — І як простір може допомагати не повторювати помилки.
— Ви пам’ятаєте 2026-й? — запитав Святослав.
— Ні, — відповів хлопець поруч. — Але ми пам’ятаємо тих, хто його пам’ятає.
— Цього достатньо, — додала дівчина. — Пам’ять — це не дата. Це відповідальність.
Святослав відчув, як щось у ньому повільно відпускає.
— Вони інші, — сказав він Марині, коли вони відійшли. — Не наївні. Але й не зламані.
— Їх виховали наслідками, — відповіла вона. — Не страхом.
Вони зайшли до невеликого кафе. Усередині було тепло — не від приладів, а від людей. Офіціант підійшов одразу, але без поспіху.
— Чай? — запитав він, глянувши на Святослава уважніше, ніж на інших.
— Чорний, — відповів той. — Без цукру.
— Як колись, — усміхнувся офіціант. — Мій батько був у підвалі на Подолі. Він багато розповідав.
Святослав лише кивнув.
Він тримав чашку в руках довше, ніж треба. Відчував тепло. Справжнє. Не символічне.
— Я боявся, — сказав він нарешті. — Що люди нового часу будуть холоднішими.
— Вони просто навчилися не жити в холоді постійно, — відповіла Марина. — Є різниця.
— А я? — запитав він. — Я ж — пам’ять.
— Ти — людина, — сказала вона. — А пам’ять — це не тягар, якщо нею не б’ють.
Святослав усміхнувся.
— Я був учителем, — сказав він повільно. — Мабуть, ним і залишився.
— Просто тепер у тебе клас без дзвінків, — відповіла Марина. — І уроки без кінця.
Коли вони вийшли з кафе, місто вже повільно сутеніло. Світло було м’яким, продуманим, людяним.
Святослав озирнувся.
Люди нового часу не були ідеальними. Вони помилялися, втомлювалися, сумнівалися. Але в них було те, чого так бракувало у 2026-му: відчуття, що майбутнє — це не втеча, а спільна робота.
— Я хочу навчитися у них, — сказав він.
— Вони вже навчаються у тебе, — відповіла Марина.
І Святослав зрозумів:
адаптація — це не злиття з новим світом.
Це розмова.
А люди нового часу вміли слухати.