ЧАСТИНА V. АДАПТАЦІЯ Розділ 32. Технології, що здаються магією

ЧАСТИНА V. АДАПТАЦІЯ
Розділ 32. Технології, що здаються магією
Святослав завжди вірив у просту річ: будь-яке диво — це лише формула, яку ти ще не вивів.
Колись він повторював це учням, коли ті дивилися на складні задачі так, ніби перед ними стояла стіна.
Тепер стіна стояла перед ним.
І вона світилася.
Вони з Мариною зайшли до міського павільйону адаптації — так це називалося офіційно. Колись тут була звичайна адміністративна будівля, з коридорами, запахом паперу й вічними чергами. Тепер простір був відкритим, без дверей у звичному сенсі. Стіни реагували на рух, світло змінювалося залежно від присутності людей, а повітря… повітря ніби підлаштовувалося під дихання.
Святослав зупинився одразу на вході.
— Ти відчуваєш? — запитав він.
— Що саме? — спокійно відповіла Марина.
— Наче приміщення… знає, що я тут.
Вона ледь усміхнулася.
— Воно знає. Але не хвилюйся, не читає думки. Лише стан.
— Це гірше, — пробурмотів він. — Думки я ще можу сховати.
Вони зробили кілька кроків. Підлога м’яко змінювала текстуру — там, де Святослав ішов невпевнено, вона ставала шорсткішою, стабільнішою. Він зупинився, присів, доторкнувся рукою.
— Реактивні матеріали, — сказав він сам до себе. — Ні… адаптивні. Вони не просто реагують, вони прогнозують.
— Так, — підтвердила Марина. — Система аналізує мікрорухи, напруження м’язів, ритм серця. Для людей після травм. І… для таких, як ти.
— Для людей з минулого, — уточнив Святослав.
Вони підійшли до прозорої панелі. На ній з’явився текст — українською, чіткий, без пафосу:
Ласкаво просимо. Якщо вам важко — це нормально.
Святослав усміхнувся.
— Гарний алгоритм. Починає з емпатії.
— Його писали психологи разом з інженерами, — сказала Марина. — Після війни стало зрозуміло: техніка без співчуття — небезпечна.
Панель змінилася. Тепер там був схематичний Київ — багатошаровий, ніби місто мало кілька рівнів реальності. Святослав нахилився ближче.
— Це… теплові потоки? — здивовано запитав він.
— І вони теж. Енергетична карта міста. У реальному часі.
Він завмер.
— У реальному?..
— Так. Кожен будинок — виробник і споживач одночасно. Сонце, вітер, тепло землі, залишкове тепло від транспорту, навіть людська активність.
— Людська?.. — Святослав підняв очі. — Ти хочеш сказати…
— Коли місто живе, воно гріє саме себе, — сказала Марина. — Ми це зрозуміли після 2026-го. Коли зникло все інше.
Він відійшов на крок, ніби боявся зламати поглядом.
— Ми про це говорили, — тихо сказав він. — На методоб’єднанні. Я казав, що енергія — це не лише ресурси, а процеси. Мене слухали… але як теорію.
— Тепер це практика, — відповіла Марина.
Вони перейшли в інший зал. Тут не було панелей — лише повітря. І раптом перед ними виникла голограма. Не різка, не холодна, а м’яка, майже жива. Вона показувала фрагмент зими 2026 року: сніг, темряву, людей у підвалі.
Святослав відсахнувся.
— Навіщо?
— Ти маєш право не дивитися, — сказала Марина швидко. — Це частина адаптації. Але не обов’язкова.
Він мовчав кілька секунд. Потім кивнув.
— Ні. Я маю це побачити.
Голограма не драматизувала. Вона не тиснула. Просто показувала. І поруч — інша проєкція: ті самі місця, але зараз. Світло. Тепло. Люди.
— Порівняльний аналіз, — прошепотів Святослав. — Візуалізація часу.
— Щоб люди пам’ятали, — сказала Марина. — Але не застрягали.
Він раптом засміявся. Коротко, несподівано.
— Знаєш, що найбільше мене лякає?
— Що?
— Що я все це розумію.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Хіба це погано?
— Це означає, що це не магія, — пояснив він. — А отже… я можу в цьому жити.
Вони підійшли до ще однієї зони. Там стояв стіл — простий, дерев’яний. Святослав машинально поклав на нього руку — і поверхня ожила: з’явилися формули, графіки, рівняння.
— Інтерфейс без пристроїв, — сказала Марина. — Тіло як ключ.
Він дивився на формули. Деякі були знайомі. Деякі — ні. Але логіка… логіка була.
— Я не застарів, — сказав він тихо. — Я просто довго мовчав.
Марина поклала руку йому на плече.
— Технології здаються магією лише тоді, коли ти не знаєш, як вони народилися, — сказала вона. — А народилися вони з того ж страху, що й твоя камера. І з тієї ж надії.
Святослав повільно видихнув.
— Я боявся, що прокинусь у світі, де мені немає місця.
— Місце є, — відповіла Марина. — Просто воно не готове бути тобою замість тебе.
Він усміхнувся — цього разу впевненіше.
— Тоді, — сказав він, — покажи мені ще. Але повільно.
— Повільно — це наш улюблений темп, — сказала Марина.
І поки вони йшли далі, серед світла, голограм і тихої роботи систем, Святослав уперше відчув не страх перед майбутнім, а цікавість.
А цікавість — це була його стихія.