ЧАСТИНА IV. ПРОБУДЖЕННЯ (2076) Розділ 30. Перший подих нового Києва

ЧАСТИНА IV. ПРОБУДЖЕННЯ (2076)
Розділ 30. Перший подих нового Києва
Перший подих був не глибоким.
Святослав очікував, що вдихне повні груди — як після довгого пірнання, як після втечі від чогось страшного. Але повітря не вимагало зусилля. Воно просто увійшло — рівно, без поспіху, без опору. І від цього стало ще дивніше.
— Можемо вийти, — сказала Марина. — Якщо готовий.
Він кивнув. Це був не жест впевненості, а згода спробувати.
Двері відчинилися, і Київ увійшов у нього не звуком, а простором. Небо було зимовим — низьким, світло-сірим, чесним. Сніг лежав тонким шаром, не тиснув, не хрумтів агресивно. Місто не кричало. Воно говорило тихо.
Святослав зупинився на порозі. Ноги інстинктивно напружилися, ніби чекали слизького асфальту, протягу, різкого перепаду температур. Але нічого не сталося.
— Можеш зробити крок, — сказала Марина. — Тут рівно.
Він зробив.
І відчув, як тіло зрадливо згадує інше: темні під’їзди, сходи без світла, лід під ногами. Коліна трохи піддалися, але він утримав рівновагу. Марина не підхопила його — і він був їй за це вдячний.
— Вибач, — сказав він.
— Не треба, — відповіла вона. — Це нормально.
Вони пішли повільно. Не як туристи — як люди, що повертаються після довгої відсутності і не впевнені, чи мають право на це повернення.
Вулиця була знайомою і водночас іншою. Будинки стояли ті самі, але їхні фасади не намагалися здаватися новими. На них були сліди часу — не руйнування, а досвіду. Вікна світилися рівно. Не всі — але достатньо, щоб місто не здавалося порожнім.
— Тут завжди так тихо? — запитав Святослав.
— Після зими навчилися, — відповіла Марина. — Гучність більше не плутають із життям.
Він кивнув. Це мало сенс.
Повітря пахло снігом і містом — не димом, не тривогою, не холодом. Святослав зробив ще один вдих. Цього разу — глибший.
— Раніше я думав, що Київ дихає через батареї, — сказав він. — А тепер розумію, що через людей.
— Ти це завжди розумів, — сказала Марина. — Просто тоді було важче це відчути.
Вони зупинилися біля невеликої площі. Тут не було пам’ятника. Була лавка. На ній сиділи двоє підлітків, схилившись над екраном, і літня жінка з термосом. Вони не знали одне одного — і це було нормально.
— Люди не дивляться на мене, — сказав Святослав.
— Бо ти тут свій, — відповіла Марина. — Навіть якщо не знаєш цього.
Він усміхнувся — обережно, ніби перевіряв, чи має на це право.
Вони пішли далі, в бік Дніпра. Річка текла повільно, темна, зимова. Лід стояв лише біля берегів — решта води рухалася, не зупиняючись.
— Вона теж вижила, — сказав він.
— Так, — кивнула Марина. — Як і ми.
Святослав сперся на поручні. Метал був холодний — справжній. Він не відсмикнув руку.
Я можу торкатися холоду, подумав він. І не боятися.
— Я боявся цього моменту, — зізнався він.
— Я теж, — відповіла Марина. — Але не через місто.
Він подивився на неї.
— Через тебе?
— Через нас, — сказала вона.
Вони помовчали. У цій тиші не було напруги. Лише простір для того, щоб звикнути.
— Ти не зобов’язаний одразу бути частиною всього, — сказала Марина. — Київ не вимагає швидких рішень.
— А якщо я не зможу?
— Тоді ми просто будемо йти повільніше.
Це було просте речення. Але воно зігріло більше, ніж будь-яка система опалення.
Святослав зробив ще один подих. Перший — по-справжньому свідомий. Повітря було зимовим, але не ворожим. Місто було новим, але не чужим.
— Я думав, що прокинуся і світ буде готовий до мене, — сказав він.
— Світ готовий, — відповіла Марина. — Просто не поспішає.
Він кивнув.
Київ, який стояв перед ним, не вимагав пояснень. Він просто був. І цього було достатньо.
Перший подих нового Києва
не обпалив легені
і не зламав пам’ять.
Він навчив Святослава головного:
життя може починатися не з вибуху і не з крику, а з тихого кроку поруч із людиною, яка знає, як довго ти чекав.