ЧАСТИНА IV. ПРОБУДЖЕННЯ (2076) Розділ 29. Тіло пам’ятає, світ — ні

ЧАСТИНА IV. ПРОБУДЖЕННЯ (2076)
Розділ 29. Тіло пам’ятає, світ — ні
Тіло не вміє забувати так, як забуває світ.
Святослав зрозумів це не одразу. Не в момент, коли камера відкрилася, і навіть не тоді, коли він вийшов у січневе повітря. Він зрозумів це пізніше — коли спробував пройтися коридором сам.
Кілька десятків кроків. Рівна підлога. Світло. Але тіло реагувало раніше за думки. Плечі напружувалися, ніби чекали протягу. Кроки були надто обережними — так, як у підвалі п’ятдесят років тому.
— Ти можеш іти спокійніше, — сказав знайомий голос.
Святослав зупинився.
Він обернувся повільно — і побачив Марину.
Вона стояла трохи осторонь, не підходячи близько, ніби давала йому простір. Волосся з сивиною, спокійний погляд, інша постава — впевненіша, ніж у його пам’яті. Але очі були ті самі.
— Марина… — сказав він тихо.
Він не питав, як вона тут. Не питав, скільки їй років. Не питав нічого. Її присутність сама по собі була відповіддю.
— Я тут, — сказала вона. — І ти теж.
Він зробив ще крок. Потім ще один. Тіло все ще напружувалося, але тепер — трохи менше.
— Ти так і ходиш, — сказав він. — Наче несеш щось важке.
— А ти так і рухаєшся, — відповіла Марина. — Наче холод досі за спиною.
Вона не усміхалася. І він був вдячний за це.
— Світ інший, — сказав Святослав.
— Так, — кивнула вона. — Але не настільки, щоб ти в ньому загубився.
Вони сіли. Святослав обережно — за звичкою. Марина помітила це, але нічого не сказала.
— Тіло пам’ятає, — сказав він. — Воно не вірить.
— Знаю, — відповіла Марина. — Моє теж пам’ятає. Просто інакше.
Він подивився на її руки. Спокійні. Теплі.
— Світ забув, — продовжив він.
— Світ не забув, — заперечила вона м’яко. — Він просто навчився жити без постійного страху. А ти ще ні.
Святослав замовк.
— Я чекала цього моменту, — сказала Марина після паузи. — Не твого пробудження. А твого першого сумніву.
— Чому?
— Бо поки ти не сумніваєшся — ти ще там, — вона кивнула в бік підвалу. — А тепер ти тут.
Він глибоко вдихнув. Повітря не різало легені.
— Мені здається, що я весь час наздоганяю, — зізнався він.
— А тобі не потрібно, — сказала Марина. — Світ уже зупинився для тебе одного разу. Тепер він почекає ще трохи.
Вона підвелася й простягнула йому руку. Не різко. Без поспіху.
Святослав подивився на неї. Потім — на свою долоню. Тіло ще вагалося. Але цього разу він дозволив собі довіритися не пам’яті, а людині.
Він узяв її руку.
І вперше з моменту пробудження
тіло зробило крок
не тому, що треба було вижити,
а тому, що поруч був хтось,
хто пам’ятав його світ.
Світ — ні.
А Марина — так.
І цього було достатньо,
щоб почати рухатися далі.