ЧАСТИНА IV. ПРОБУДЖЕННЯ (2076) Розділ 28. Холод, якого більше немає

ЧАСТИНА IV. ПРОБУДЖЕННЯ (2076)
Розділ 28. Холод, якого більше немає
Святослав очікував холоду.
Це було логічно. Після п’ятдесяти років у кріокамері він був певен: холод стане першим, що нагадає про себе. Він прийде з підлоги, зі стін, із повітря — різкий, знайомий, безжальний. Такий самий, як у січні 2026-го.
Але холоду не було.
Перші хвилини Святослав стояв нерухомо, ніби боявся сполохати це відчуття. Повітря навколо було прохолодним — зимовим, чесним, — але не ворожим. Воно не пробирало до кісток, не змушувало стискатися. Воно просто існувало поруч.
— Ви відчуваєте дискомфорт? — запитала лікарка, йдучи поряд.
Святослав повільно похитав головою.
— Я відчуваю… — він замислився. — Відсутність.
— Відсутність?
— Так. Холод раніше був фоном. Навіть коли було тепло. Тепер… він не керує.
Лікарка кивнула. Вона, здавалося, чекала саме таких слів.
Коридор був світлим, але не теплим у звичному розумінні. Тут не намагалися створити ілюзію літа. Температура була рівною, стабільною — такою, що дозволяє тілу не думати про виживання.
Так виглядає зима без страху, подумав Святослав.
Він згадав підвал. Ковдри. Пару з рота. Тоді холод був не просто температурою — він був умовою існування. Тепер він залишився лише сезоном.
— А надворі? — запитав він.
— Січень, — відповіла лікарка. — Близько мінус двох. Але стабільно.
Це прозвучало майже неймовірно.
Вони зупинилися біля великої скляної стіни. За нею був Київ. Зимовий. Сірий. Стриманий. Дерева стояли без листя, чіткі, графічні, наче накреслені олівцем. На дахах лежав сніг — не товстий, але впевнений.
І все ж місто жило.
Люди йшли вулицями без поспіху. Ніхто не біг, не ховав обличчя в коміри. Машини рухалися рівно. Світло у вікнах було м’яким і постійним.
— Опалення автономне, — сказала лікарка. — Кожен район має резервні системи. Навіть у разі відмови однієї — інші підхоплюють навантаження.
— Шоста ТЕЦ… — тихо сказав Святослав.
— Була останньою, — відповіла вона. — Тепер — лише частина історії.
Святослав притулив долоню до скла. Воно було холодним — справжнім. Але цей холод більше не мав влади.
— Ви можете вийти, — сказала лікарка. — Ненадовго.
Він кивнув.
Двері відчинилися безшумно. Святослав зробив крок назовні — і зупинився.
Січневе повітря торкнулося обличчя. Воно було прохолодним, чистим, різким — але не болісним. Дихання не перехоплювало. Тіло не стискалося.
— Раніше це вбивало, — сказав він.
— Раніше ми не були готові, — відповіла лікарка.
Він заплющив очі. У пам’яті спливли кадри: люди в підвалі, пляшки з гарячою водою, пальці, що не слухаються. Усе це було тут — у січні. Але тепер без розпачу.
— Вони вижили? — запитав він.
— Так, — сказала вона. — І навчилися жити з зимою, а не боротися з нею.
Святослав усвідомив: холод не зник.
Зник страх перед ним.
Він зробив кілька кроків. Ноги були впевнені. Тіло приймало світ без опору. Холод залишився зовні — як факт, а не як загроза.
— Я боявся, що прокинуся і знову замерзну, — зізнався він.
— А ви прокинулися в світі, де зима більше не вирок, — відповіла лікарка.
Святослав подивився на зимове небо. Воно було низьким, спокійним, реальним.
Холод, якого більше немає, подумав він.
Не тому, що зникла зима.
А тому, що люди навчилися бути сильнішими за неї.
І цього разу він усміхнувся по-справжньому.
Бо вперше за п’ятдесят років
зима більше не означала кінець.