ЧАСТИНА IV. ПРОБУДЖЕННЯ (2076) Розділ 27. Камера відкривається

ЧАСТИНА IV. ПРОБУДЖЕННЯ (2076)
Розділ 27. Камера відкривається
Коли камера почала відкриватися, Святослав зрозумів, що весь попередній дзвін таймера був лише попередженням.
Справжній початок — це рух.
Метал зрушився з місця неохоче, з тихим гулом, ніби механізм сам не був упевнений, що робить правильну річ. Повітря вдарило в обличчя не холодом — теплом. Воно було густим, насиченим запахами, яких він не впізнавав одразу. Щось схоже на чистоту, на стерильність, але з ледь вловимою домішкою озону й старого металу.
Святослав заплющив очі. Не від страху — від перенасичення.
— Не поспішайте, — повторив хтось поруч. — Дайте організму кілька секунд.
Кілька секунд…
Він подумав, що п’ятдесят років уже позаду, і ця порада звучить майже іронічно.
Коли він знову відкрив очі, камера була розчинена наполовину. Скло, яке десятиліттями відділяло його від часу, тепер висіло осторонь, мов двері, що більше не мали влади.
— Ви нас чуєте? — запитав чоловічий голос.
Святослав кивнув. Рух був повільний, але контрольований. Це заспокоїло його більше, ніж будь-які слова.
— Спробуйте сісти, — сказали йому. — Якщо відчуєте запаморочення — одразу скажіть.
Сказати…
Він давно нічого не казав.
Святослав обережно напружив м’язи. Тіло відповіло — не болем, а втомою. Глибокою, накопиченою, такою, що не має гострих країв. Він повільно піднявся, спершу сперся ліктями об край камери, відчув холод металу під долонями.
— Добре, — почулося з боку. — Дуже добре.
Він сів.
Світ хитнувся, але не розвалився. Зір знову на мить розплився, та за кілька секунд контури повернулися. Святослав побачив кімнату повністю.
Це був уже не той підвал, який він пам’ятав. Стіни залишилися, але їх очистили, укріпили, покрили світлим матеріалом. Старі труби зникли, замінені тонкими лініями комунікацій. Світло було м’яким, рівномірним, без різких тіней. Тут не було нічого зайвого — і нічого випадкового.
Вони зберегли, подумав він. І змінили.
Поруч стояли люди. Троє. Вони не наближалися надто близько — тримали дистанцію, поважну і водночас обережну.
— Мене звати Олена, — сказала жінка, яку він почув першою. — Я лікарка. Ми стежили за вами весь час.
— Весь… час? — перепитав він хрипло.
Голос зрадив його — був нижчим, ніж він пам’ятав, ніби втратив кілька нот.
— Так, — відповіла вона. — Не постійно. Але регулярно. Камера працювала стабільно.
Святослав кивнув. Йому раптом стало важливо знати не про світ, а про деталі. Про точність. Про те, що план спрацював.
— Температура? — запитав він.
— Піднімалася поступово, — втрутився чоловік із планшетом. — За протоколом. Ми не мали права помилитися.
Не мали права…
Він відчув, як щось стискається всередині — не від страху, а від усвідомлення, що його рішення стало відповідальністю для інших.
— А я… — він замовк, підбираючи слова. — Я в нормі?
Лікарка усміхнулася. Втомлено, але щиро.
— Ви живі, — сказала вона. — І це вже більше, ніж ми сміли обіцяти.
Він опустив погляд на свої руки. Вони виглядали… звичайними. Не постарілими. Не крихкими. Але чужими. Ніби належали людині, яку він знав колись.
— Ви хочете встати? — запитала Олена.
Святослав подумав. Усередині нього не було поспіху. Навпаки — дивна потреба затриматися в цьому моменті, де він ще наполовину між часами.
— Так, — сказав він нарешті. — Але повільно.
Він спустив ноги на підлогу. Вона була теплою. Це здивувало його більше за все інше.
Коли він підвівся, світ знову хитнувся, але цього разу він вистояв. Ноги тремтіли, але тримали.
— Вітаю, — тихо сказав хтось. — Ви повернулися.
Повернувся…
Це слово не вкладалося в нього повністю.
— А вона? — раптом запитав він. — Марина…
Ім’я вирвалося само. Ніби воно чекало свого часу всі п’ятдесят років.
Люди переглянулися. Не з тривогою — з розумінням.
— Вона тут, — сказала лікарка. — Вона чекала.
Серце Святослава вперше за весь час збилося з ритму. Не сильно. Але відчутно.
— Я готовий, — сказав він. І сам здивувався, наскільки впевнено це прозвучало.
Камера стояла позаду нього — відкрита, тиха, порожня. Вона більше не була сховищем часу. Лише оболонкою.
Святослав зробив крок уперед.
І світ, який п’ятдесят років жив без нього,
зробив крок назустріч.