ЧАСТИНА IV. ПРОБУДЖЕННЯ (2076) Розділ 26. Дзвін таймера

ЧАСТИНА IV. ПРОБУДЖЕННЯ (2076)
Розділ 26. Дзвін таймера
Спочатку був звук.
Не біль.
Не світло.
Не думка.
Звук.
Рівний, монотонний, майже ввічливий — ніби хтось терпляче стукав у двері, не наважуючись увійти без дозволу. Він проникав крізь темряву повільно, без різких рухів, немов перевіряв: чи можна тут бути.
Пі… пі… пі…
Святослав не відкривав очей. Не тому, що не міг — а тому, що не знав, чи варто. Усередині нього ще не було світу, лише відлуння. Час, згорнутий у тугий клубок, не розмотувався — він чекав.
Звук повторився.
Пі… пі… пі…
— Таймер… — подумав він, але думка була чужою, ніби запозиченою з чужого спогаду.
Тіло мовчало. Воно не боліло — і це було дивно. Святослав очікував холоду, болю, крику нервів. Але замість цього було відчуття… рівності. Наче всі процеси в ньому стояли на нулі, чекаючи команди.
Скільки? — спробував він подумати. — Хвилина? День?
Звук став трохи гучнішим. Або він просто почав його чути краще.
Пі… пі… пі…
І тоді прийшло світло.
Не різке — приглушене, розсіяне, ніби хтось прикрутив яскравість світу, зважаючи на його очі. Повіки тремтіли, але Святослав усе ще не відкривав їх. Він боявся не болю — він боявся побачити не те.
Якщо я відкрию очі — час піде, подумав він.
Поки вони заплющені — я ще там.
Звук обірвався.
Тиша, яка настала, була важчою за дзвін. У ній було очікування.
І тоді щось клацнуло.
Не в механізмі — у свідомості.
— П’ятдесят років, — подумав Святослав. — Я сказав… п’ятдесят років.
Це була перша завершена думка.
Повітря торкнулося шкіри. Тепле. Справжнє. Воно не різало легені, не палило. Воно просто входило — обережно, ніби не хотіло налякати.
Святослав повільно розплющив очі.
Світ був розмитим. Контури плавали, кольори змішувалися. Скло перед ним було вкрите тонкими тріщинами і краплями — чи то конденсату, чи то чогось іншого.
Я живий, подумав він. І ця думка не викликала радості — лише подив.
Десь збоку загорілося світло. М’яке, тепле. Не те холодне блакитне сяйво, яке він пам’ятав. Інше.
— Він прокидається… — почув він голос.
Голос був жіночий. Низький. Спокійний. Знайомий і водночас ні.
— Повільно, — сказав інший голос. — Не поспішайте.
Не поспішайте…
Це слово застрягло в ньому.
Скло перед ним почало рухатися. Не різко — плавно, з характерним тихим шурхотом. Повітря змінилося, стало глибшим, насиченішим.
Святослав спробував поворухнути пальцями.
Вони слухалися.
Це було найбільшим дивом.
— Рухова реакція є, — сказав хтось. — Серцевий ритм стабільний.
Серце…
Він відчув його. Спокійне. Рівне. Наче воно чекало цього моменту стільки ж, скільки і він.
Святослав зробив перший вдих самостійно. Не автоматичний — свідомий.
Світ раптом набув глибини.
Він побачив силуети. Людей. Одяг. Світло, яке падало не зверху, а з боків. Металеві поверхні — але інші, ніж він пам’ятав. Чистіші. Тихіші.
— Скільки… — спробував він сказати.
Голос вийшов хрипким. Не зламаним — просто невикористаним.
— П’ятдесят років, — відповів жіночий голос. — Ви були дуже точні.
Він усміхнувся. Ледь помітно.
— А… місто? — запитав він.
Настала пауза. Коротка. Не тривожна — зважена.
— Місто стоїть, — сказав хтось. — І чекає на вас.
Чекає…
Це слово боляче торкнулося чогось усередині.
Святослав заплющив очі знову — на секунду. Щоб зібрати себе докупи. Усередині нього піднімалася хвиля — не страху, не радості, а відповідальності.
Я прокинувся, подумав він.
Значить, тепер моя черга.
Коли він відкрив очі вдруге, дзвін таймера вже був лише спогадом.
А світ — реальністю.
Час знову пішов.
І він був готовий зробити перший крок.