ЧАСТИНА III. СВІТ БЕЗ НЬОГО (2026–2076) Розділ 19. Ціна кількох тижнів

ЧАСТИНА III. СВІТ БЕЗ НЬОГО (2026–2076)
Розділ 19. Ціна кількох тижнів
Кілька тижнів — це мало.
Коли дивишся з безпечної відстані.
Кілька тижнів морозу, темряви, безсонних ночей — це звучить майже терпимо. Але місто знало: ці тижні коштували більше, ніж роки звичайного життя.
Перші офіційні цифри з’явилися навесні. Їх не оголошували гучно. Не вивішували на білбордах. Вони з’явилися в сухих зведеннях, дрібним шрифтом, між іншими рядками.
Переохолодження. Ускладнення. Серцева недостатність. Несвоєчасна допомога.
Марина читала ці слова й ловила себе на дивному відчутті: вона знала багатьох із цих людей, навіть якщо ніколи не бачила їхніх облич. Вона сиділа з ними в одному спортзалі. Стояла поруч у черзі за гарячою водою. Чула їхні голоси в темряві.
— Це не війна, — сказав якось чоловік у пункті обігріву. — Це просто холод.
Вона тоді нічого не відповіла.
Тепер знала: це теж була війна. Тільки без окопів.
Ціна кількох тижнів вимірювалася не лише смертями. Вона була в тиші квартир, де більше ніхто не відчиняв двері. У ліжках, що залишилися порожніми. У речах, які так і не знадобилися.
Марина допомагала складати списки. Не як чиновниця — як свідок. Імена. Вік. Адреса. Причина.
— Навіщо це все? — запитала якось волонтерка, дивлячись на черговий аркуш. — Вони ж не повернуться.
Марина повільно підняла голову.
— Щоб вони не зникли, — сказала вона. — Повернення — не єдиний спосіб бути.
Серед імен були знайомі. Сусідка з другого поверху. Чоловік, який носив дрова до пункту обігріву. Жінка, що завжди ділилася чаєм, навіть коли сама тремтіла.
Кілька тижнів, думала Марина. І ціле життя.
Її мати пережила ту зиму. Але холод залишився з нею назавжди. Болі в суглобах, серце, що швидко втомлювалося, постійна слабкість. Вона жартувала:
— Тепер я барометр. Перед негодою знаю все.
Марина сміялася разом із нею, але знала: ціна сплачена не повністю. Вона просто розтягнулася в часі.
Святослав про це не знав.
Він не чув списків. Не бачив облич. Не відчував, як місто повільно оговтується — не від холоду, а від втрати.
Марина іноді говорила з ним уголос, сидячи навпроти камери.
— Ти ж казав, що кожен експеримент має похибку, — говорила вона тихо. — От тільки ми завжди сподіваємося, що вона буде в цифрах, а не в людях.
Таймер мовчав.
Цифри змінювалися.
Кілька тижнів дали місту шанс.
Але забрали ілюзію безкарності.
Після зими змінилося ставлення до простих речей. Тепло перестало бути фоном. Світло — гарантією. Вода — дрібницею.
— Ми більше не живемо «на авось», — сказав якось інженер на нараді. — Бо «авось» замерзає першим.
Почали будувати резерви. Запасні системи. Плани «на найгірше». Не для галочки — з пам’яттю про конкретні обличчя.
Марина брала участь у цих розмовах. Не як спеціалістка, а як людина, що знала, чим закінчується байдужість.
— Це не параноя, — казала вона. — Це досвід.
Іноді її запитували про камеру. Про Святослава. Про те, чи варто було так ризикувати.
Вона ніколи не відповідала одразу.
— Він не рятував усіх, — говорила вона зрештою. — Він рятував хоча б когось. А далі — ми.
Ціна кількох тижнів була ще й у тому, що місто подорослішало. Без романтики. Без гучних слів. Просто перестало вірити, що хтось інший завжди встигне.
Навесні на одному з будинків з’явився напис. Без підпису. Без гасел.
«Ми пам’ятаємо»
Ніхто його не знімав.
Марина проходила повз і щоразу зупинялася на мить. Вона думала про Святослава. Про те, що його рішення теж стало частиною цієї ціни. Не найбільшою. Але однією з найтяжчих.
— Ти не винен, — прошепотіла вона одного разу. — Але ти заплатив.
Кілька тижнів — це мало.
Але інколи саме вони визначають,
яким буде наступне пів століття.
І світ без нього
вчився жити з цим рахунком —
не забуваючи,
не виправдовуючись,
а пам’ятаючи.