ЧАСТИНА II. ПОМИЛКА (2026) Розділ 15. Таймер на п’ятдесят років

ЧАСТИНА II. ПОМИЛКА (2026)
Розділ 15. Таймер на п’ятдесят років
Час зазвичай рухається непомітно.
Він крадеться між подіями, розчиняється в дрібницях, губиться в побуті. Але цього разу час був зафіксований. Прив’язаний до цифр. Замкнений у корпусі зі скла й металу.
На панелі кріокамери світилося одне-єдине віконце. Маленький екран, на якому холодні символи утворювали чітку, безжальну формулу:
49 років 364 дні 23 години 59 хвилин…
Марина дивилася на нього так, ніби це був вирок, винесений не людині, а самій реальності.
— П’ятдесят років, — прошепотіла вона. — Хто взагалі таке вигадує?..
— Він, — відповів електрик. — Не точно так, але… він заклав межу.
— Межу чого?
Хлопець знизав плечима.
— Можливостей. Людське тіло не безкінечне. Навіть якщо його зупинити.
Марина перевела погляд на Святослава. Він сидів нерухомо, схиливши голову трохи вперед, ніби замислився над складною задачею. Його обличчя вже втратило звичний теплий відтінок — шкіра стала блідішою, майже прозорою. Але страху в ньому не було. Лише спокій.
Він усе прорахував, подумала вона. Навіть це.
— Чому не десять? — запитала стара жінка, що сиділа неподалік. — Чи двадцять? Навіщо аж п’ятдесят?
Марина не одразу відповіла. Вона знала. Просто не хотіла вимовляти це вголос.
— Бо він не знав, коли світ знову стане… теплим, — сказала вона нарешті. — Не лише фізично.
Жінка кивнула. У її очах блиснули сльози, але вона не дозволила їм впасти.
— То він вирішив перечекати?
— Ні, — тихо сказала Марина. — Він вирішив дати світові час змінитися.
Вони всі мовчки дивилися на цифри, що повільно змінювалися. Одна хвилина зникала, інша з’являлася. Маленькі кроки до далекої точки, якої ніхто з них, можливо, не побачить.
— А якщо… — електрик зупинився, підбираючи слова. — А якщо через п’ятдесят років тут нікого не буде?
Марина вдихнула.
— Тоді він прокинеться сам.
— Сам? У порожньому місті?
— Або в новому, — відповіла вона. — Але він прокинеться.
Вона згадала його слова: «Я маю бути першим». Тоді вони звучали як героїзм. Тепер — як тягар, який нікому не передати.
Минали години. Камера працювала стабільно. Система живлення — на мінімумі, але достатньому, щоб підтримувати таймер і контрольні процеси. Люди в підвалі змінювалися — хтось ішов до пунктів обігріву, хтось їхав з міста, хтось залишався ще на день.
Марина залишалася.
Вона приходила до камери, як до живої істоти. Перевіряла показники, протирала скло від інею, ніби це могло щось змінити. І щоразу дивилася на таймер.
49 років 363 дні…
49 років 362 дні…
— Ти справді думаєш, що він прокинеться? — запитав електрик якось пізно ввечері.
— Я думаю, — відповіла Марина, — що він не дозволив собі не прокинутися.
Вона дістала з кишені зошит Святослава. Тепер він завжди був із нею. Вона перечитувала записи знову й знову, наче це була мапа, за якою колись хтось піде його шукати.
— А якщо через двадцять років знайдуть цю камеру? — не вгамовувався хлопець. — Захочуть відкрити. Заради цікавості. Або страху.
Марина похитала головою.
— Я зроблю все, щоб цього не сталося.
— Ти не безсмертна.
Вона усміхнулася сумно.
— Але я можу почати ланцюг.
Вона вже уявляла це: документи, свідчення, інструкції, люди, яким вона передасть відповідальність. Не як таємницю, а як обов’язок. Камера не мала стати експонатом. Вона мала залишитися чеканням.
П’ятдесят років, думала Марина. П’ятдесят зим. П’ятдесят весен.
Вона подивилася на Святослава.
— Ти завжди казав, що час — це змінна, — прошепотіла вона. — От тепер ти став нею сам.
Десь далеко, над містом, починало світати. Київ повільно виходив із крижаного мороку. Не повністю. Не одразу. Але виходив.
А в підвалі, серед труб і бетону, тикав таймер.
Не як загроза.
А як обіцянка.
П’ятдесят років — це багато.
Але для надії — інколи це саме стільки, скільки потрібно.