ЧАСТИНА II. ПОМИЛКА (2026) Розділ 14. Тиша

ЧАСТИНА II. ПОМИЛКА (2026)
Розділ 14. Тиша
Тиша не була порожньою.
Вона була щільною, як лід, і важкою, як відповідальність.
Після того як Святослав зайшов у камеру й заплющив очі, підвал не вибухнув криками і не розсипався на хаос. Навпаки — люди наче втратили право на звук. Кожен рух здавався зайвим, кожен подих — надто гучним. Навіть вітер за стінами будинку, здавалося, приглушив своє виття.
Марина стояла навпроти камери й дивилася крізь прозору панель. Усередині було двоє: її мати й Святослав. Два тіла, два різних віки, однакова нерухомість. І між ними — холод, який тепер був не ворогом, а умовою.
Він не пішов, думала вона. Він залишився тут. Просто інакше.
— Не підходьте близько, — тихо сказав хлопець-електрик. — Метал холодний.
Марина кивнула, хоча не збиралася торкатися. Вона боялася не холоду. Вона боялася порушити рівновагу — ту крихку межу, на якій тепер трималося життя.
Святослав дихав. Повільно. Настільки повільно, що Марина кілька разів ловила себе на тому, що рахує секунди між його вдихами. Вона не знала, скільки має бути. Але кожна секунда, яка завершувалася рухом грудей, була маленькою перемогою.
— Він… живий? — спитала хтось пошепки.
Хлопець-електрик подивився на показники.
— Так, — відповів він. — Обидва. Показники стабільні.
Слово «стабільні» тепер звучало інакше. Воно не обіцяло. Воно лише констатувало: поки що нічого не зламалося.
Час розчинився остаточно. Годинників не було. Телефони — мертві. Лише капання води десь у трубах відмірювало невидимі інтервали. Кап. Кап. Кап.
Стара жінка сіла на підлогу, притиснувшись спиною до стіни, і заплющила очі. Вона не молилася вголос. Її губи ледь рухалися — можливо, від холоду, можливо, від слів, які не потребували звуку.
— Він же вчитель, — прошепотіла вона. — Значить, знає, що робить.
Марина не відповіла. Вона дивилася на Святослава й згадувала його голос — спокійний, рівний, з тією особливою інтонацією, якою говорять люди, звиклі відповідати за інших.
А хто відповість за нього? — подумала вона.
Вона підійшла до зошита, який Святослав залишив на ящику. Відкрила обережно, ніби це був не папір, а щось живе. Читала повільно, ковтаючи кожне слово.
«Не поспішай».
«Час — не ворог».
«Різке тепло вбиває швидше за холод».
Вона закрила зошит і притисла його до грудей.
— Ми чекатимемо, — сказала вона нарешті. Голос був тихий, але твердий. — Як він і сказав.
Ніхто не заперечив.
Минала ніч. Або день. Або щось між ними. У підвалі почали дрімати по черзі. Хтось прокидався від різкого руху повітря, хтось — від власного страху. Камера стояла нерухомо, наче частина стіни, і водночас — як центр усього.
Марина сиділа поруч майже весь час. Вона говорила з матір’ю крізь скло — тихо, простими словами, не чекаючи відповіді. Інколи їй здавалося, що пальці матері ледь ворушаться. Інколи — що це лише гра світла.
Вона не дозволяла собі радості. Лише спостереження.
— Температура тримається, — сказав хлопець-електрик через якийсь час. — Навіть трохи вирівнялася.
— Не чіпай, — відповіла Марина автоматично. — Нічого не міняй.
Він кивнув.
Тиша — це теж дія, подумала вона. Це вибір — не втручатися.
За стінами підвалу буря врешті почала стихати. Вітер втратив свій злий ритм, сніг падав уже не горизонтально, а вниз, як належить. Але тут, під землею, ніхто не поспішав радіти. Світ міг чекати. Камера — ні.
Марина знову подивилася на Святослава. Його обличчя було спокійним, майже зосередженим, ніби він і справді просто думав над складною задачею.
— Ти ж завжди казав, що поспіх — ворог точності, — прошепотіла вона. — От і не поспішай.
Вона не знала, чи він чує. Але говорила.
Тиша тривала. Не мертва. Не порожня.
Тиша, в якій кожна секунда була актом довіри.
І, можливо, саме в цій тиші народжувався шанс.