ЧАСТИНА II. ПОМИЛКА (2026) Розділ 13. Остання думка

ЧАСТИНА II. ПОМИЛКА (2026)
Розділ 13. Остання думка
Останні думки ніколи не звучать урочисто.
Вони не схожі на фінальні фрази з книжок і не прагнуть підсумків. Вони приходять тихо — як холод, що повзе під одягом, як тінь, що повільно перекриває світло.
Святослав сидів на підлозі навпроти камери й дивився, як повільно дихає жінка всередині. Лід на склі більше не зростав. Температура стабілізувалася на рівні, який він уже не наважувався називати цифрами. Цифри були безпечними, коли означали задачі. Тут вони означали долі.
Вона тримається, подумав він.
Але за рахунок чого?
Він знав відповідь. За рахунок того, що процеси в тілі майже зупинилися. Серце билося рідко, мов метроном, який ось-ось забудуть завести. Обмін речовин — на мінімумі. Час — розтягнувся, став тягучим, майже відчутним на дотик.
Я зменшив швидкість життя, подумав Святослав. Але не створив шляху назад.
— Ти не спиш, — сказала Марина.
Вона підійшла так тихо, що він не почув кроків. Сіла поруч, загорнувшись у ковдру, і якийсь час мовчала. У підвалі панувала та особлива тиша, яка з’являється не тоді, коли всі мовчать, а тоді, коли всі вже сказали головне.
— Я рахую, — відповів він.
— Що?
— Час.
Марина кивнула.
— Ти завжди так робиш, — сказала вона. — Коли страшно, ти рахуєш.
— Коли страшно, — відповів Святослав, — цифри здаються чеснішими за людей.
Він подивився на камеру, потім — на Марину.
— Вона не прокинеться тут, — сказав він.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я не знаю, як її вивести з цього стану. Не швидко. Не безпечно.
Марина стисла губи.
— Ти ж не залишиш її тут назавжди?
— Я не знаю, що означає «назавжди», — відповів Святослав. — У цьому стані година може бути днем. День — роком.
Він замовк, збираючись із думками.
— Але я знаю дещо інше, — продовжив він. — Якщо я не зможу пройти цей шлях сам… я не маю права вести ним когось іншого.
Марина повернулася до нього різко.
— Що ти маєш на увазі?
Святослав підвівся. Повільно. Ніби кожен рух уже був частиною рішення.
— Я маю на увазі, — сказав він, — що це моя помилка. І мій обов’язок — бути першим.
Вона похитала головою.
— Ні. Ні, Святославе. Ти потрібен тут.
— Тут я потрібен як вчитель, — відповів він. — А там… — він кивнув у бік камери, — я потрібен як відповідь.
— Ти не знаєш, що з тобою буде!
— Саме тому, — сказав він спокійно, — я маю це зробити.
Він підійшов до зошита, який лежав на ящику. Перегорнув сторінки — формули, записи, часові мітки. На останній сторінці він написав кілька рядків, повільно, чітко, щоб почерк був розбірливим.
«Якщо ти це читаєш — я не встиг повернутися.
Камера не зігріває. Вона зупиняє.
Не вмикай різко. Не поспішай.
Час — не ворог, якщо ти не женеш його.»
Він закрив зошит.
— Ти прощаєшся, — сказала Марина.
— Я залишаю інструкцію, — відповів він. — Це різні речі.
Вона підвелася, підійшла ближче. Її голос тремтів.
— А якщо ти не прокинешся?
— Тоді я хоча б знатиму, — сказав він, — що не сховався за словами.
Він зупинився перед камерою. Доторкнувся до холодного металу — тепер уже без страху. Холод був чіткий, ясний, майже чесний.
Температура нижче життя, подумав він.
Але, можливо, вище страху.
— Зачекай, — сказала Марина. — Скажи щось. Для себе.
Святослав заплющив очі.
Перед ним знову був клас. Дошка. Учні. Хтось піднімає руку.
— Святославе Олексійовичу, — лунає голос, — а якщо формула не працює?
Він усміхається — так, як умів лише там, у минулому.
— Тоді, — відповідає він у думках, — ти перевіряєш умови.
Він вдихнув. Повільно. Глибоко.
Моя умова — це я, подумав він.
Він зняв куртку. Складав одяг акуратно, ніби збирався повернутися. Зайшов у камеру. Холод обійняв його одразу, але не різко — наче чекав.
— Не закривай до кінця, — сказав він Марині. — Дай повітря. І час.
Вона стояла нерухомо.
— Я не хочу, — прошепотіла вона.
— Я знаю, — відповів він. — Але це не про бажання.
Він сів. Притиснувся спиною до стінки. Відчув, як холод повільно проникає під шкіру, не боляче — методично.
Зменшити втрати, подумав він. Зменшити рух. Зменшити страх.
Його дихання стало рівнішим. Повільнішим.
Остання думка прийшла несподівано — проста, майже смішна.
Я так і не перевірив зошити за минулий тиждень.
Він усміхнувся.
І заплющив очі.
Камера дихала тихо. Підвал мовчав.
А час — уперше за багато днів — зупинився.