ЧАСТИНА II. ПОМИЛКА (2026) Розділ 12. Температура нижче життя

ЧАСТИНА II. ПОМИЛКА (2026)
Розділ 12. Температура нижче життя
Температура має значення лише доти, доки життя здатне її відчувати.
Святослав зрозумів це не з підручника і не з формули. Він зрозумів це, дивлячись на жінку в камері — нерухому, вкриту тонким шаром інею, з диханням таким повільним, що його можна було сплутати з відсутністю. Підвал завмер. Люди говорили пошепки, ніби голос міг зламати щось крихке й незворотне.
— Вона… — почала Марина і замовкла.
Святослав стояв навпроти камери, не зводячи очей із термометра. Цифри сповзли нижче тих значень, які він колись обводив у зошиті червоним — граничні. Там, де медицина говорила «критично», а фізика — «можливо».
— Скільки? — тихо спитав хлопець-електрик.
— Нижче тридцяти, — відповів Святослав. — Але падіння сповільнилося.
Він не сказав «це добре». Бо не знав, чи це добре.
Температура нижче життя, подумав він. Але, можливо, ще не нижче повернення.
Він підійшов ближче, приклав вухо до прозорої панелі. Тихо. Дуже тихо. Лише ледь відчутний шурхіт — вентиляція, мінімальний рух повітря. І десь глибоко — серце. Повільне. Уперте.
— Якщо ми її дістанемо, — сказав він, не обертаючись, — тіло отримає тепловий шок. Серце може не витримати.
— А якщо залишимо? — спитала Марина.
— Тоді вона… залишиться тут.
Марина схопилася за край куртки так, ніби тримала рівновагу.
— Ти говориш, як лікар, — сказала вона. — Але ти не лікар.
Святослав кивнув.
— Саме тому я не буду робити вигляд, що знаю все. Я знаю лише одне: швидке повернення тепла — гірше, ніж холод.
Він обернувся до людей.
— Я не прошу вас вірити мені, — сказав він. — Я прошу вас не заважати мені не зробити ще гірше.
— Ти хочеш залишити її там? — різко спитав чоловік із ковдрою.
— Я хочу дати їй шанс, — відповів Святослав. — Навіть якщо цей шанс виглядає страшно.
— А якщо вона не прокинеться?
— А якщо вона замерзне тут, у підвалі, — тихо відповів Святослав. — Хіба це краще?
Пауза розтягнулася. Люди дивилися один на одного, на камеру, на Марину. Рішення зависло в повітрі, як кришталева крихта — достатньо подиху, щоб вона впала.
Марина підійшла до камери й поклала долоню на холодне скло.
— Мамо, — прошепотіла вона. — Якщо ти мене чуєш… просто тримайся.
Вона обернулася до Святослава.
— Я довіряю тобі, — сказала вона. — Але якщо ти помилишся…
— Я вже помилився, — відповів він. — Тепер я лише намагаюся не помилитися вдруге.
Він узяв зошит і відкрив сторінку з написом, зробленим кілька годин тому:
«Контрольоване охолодження. Мінімальний обмін. Час — союзник».
Час, подумав він. Єдине, чого нам бракує. І єдине, що я можу дати.
Він почав діяти. Вимкнув усе зайве. Залишив лише вентиляцію — мінімальну, ледь живу. Зафіксував заслінку. Записав показники. Перевірив пульс ще раз — слабкий, але стабільний.
— Вона в стані… — він шукав слова, — між.
— Між чим? — спитав хлопець.
— Між життям і тим, що за ним.
Він не сказав «смерть». Бо тут це слово втратило сенс.
Час ішов дивно. Хвилини не тягнулися — вони зникали. Люди сиділи мовчки. Хтось молився. Хтось дивився на свої руки. Хтось — на Святослава, ніби він міг стати відповіддю на всі запитання.
Святослав відчував втому, яка не була фізичною. Вона була етичною. Кожна секунда здавалася рішенням. Кожен подих — голосуванням.
Я не маю права, думав він. І водночас — не маю права зупинитися.
— Температура стабілізувалася, — сказав хлопець-електрик.
— Запиши, — відповів Святослав. — Усе записуй.
Він сів на підлогу, притулившись до стіни. Закрив очі. Перед ним знову постав клас. Учні. Дошка. Питання, яке колись здавалося абстрактним:
— А що буде, якщо температура впаде нижче нуля?
Тоді він відповів легко:
— Залежить від системи.
Людина — це теж система, подумав він тепер. І вона складніша за будь-яку задачу.
Він підвівся й підійшов до камери востаннє за цю ніч.
— Ми чекатимемо, — сказав він. — Повільно. Обережно. Без героїзму.
— Скільки? — спитала Марина.
— Скільки буде потрібно, — відповів він. — Години. Дні. Поки місто не відпустить холод.
Марина кивнула, хоча в її очах була не впевненість, а втомлена згода.
Святослав відвернувся.
Температура нижче життя, подумав він.
Але, можливо, не нижче надії.
За стінами підвалу буря все ще вирувала. Київ мерз. Час ішов.
А в маленькій камері, серед бетону й льоду, життя вирішило — не зупинятися.