ЧАСТИНА II. ПОМИЛКА (2026) Розділ 11. Коротке замикання

ЧАСТИНА II. ПОМИЛКА (2026)
Розділ 11. Коротке замикання
Помилка рідко приходить гучно.
Зазвичай вона приходить тоді, коли здається, що все вже під контролем.
У підвалі стало тихіше, ніж раніше. Не тому, що люди заснули — просто страх відступив на крок. Камера зігрівання працювала. Повільно. Обережно. Майже чемно. Термометри більше не лякали різкими провалами, дихання людей вирівнювалося, рухи ставали менш різкими. Хтось навіть усміхнувся — уперше за кілька днів.
Саме це й насторожувало Святослава.
Він сидів поруч із камерою, тримаючи в руках мультиметр, знайдений у хлопця-електрика. Прилад був старий, з подряпаним екраном, але живий. Святослав перевіряв напругу на дротах, які вони протягнули від аварійного акумулятора — того самого, що колись живив домофон і кілька лампочок у під’їзді.
Занадто стабільно, подумав він.
Стабільність — це пастка, коли система перевантажена.
— Ти знову дивишся на дроти, — сказала Марина, присідаючи поруч.
— Бо дроти не брешуть, — відповів він. — Вони або тримають, або здаються.
— А люди?
— Люди здаються тихіше.
Він під’єднав ще один датчик — температурний, імпровізований, зібраний із того, що було під руками. Тепер камера мала не лише пасивне утеплення, а й слабкий підігрів — не вогонь, не свічки, а електричний опір. Мінімальний. Контрольований. Так, принаймні, здавалося.
— Ще п’ять хвилин, — сказав він. — І вимикаємо.
— Чому? — спитав хлопець-електрик.
— Бо будь-яка система має працювати короткими циклами, — відповів Святослав. — Інакше вона перегрівається. Навіть у холоді.
Він подивився на акумулятор. Той був теплішим, ніж мав би бути. Ледь-ледь. Але достатньо, щоб це відчути долонею.
Навантаження росте, подумав він. Хтось із нас зараз помиляється. Або я. Або фізика. Але фізика рідко.
— Може, зупинимося вже? — тихо сказала Марина. — Людям краще.
Святослав вагався. У голові боролися дві частини його самого: вчитель, який знав правила, і людина, яка бачила, як старій жінці стало легше дихати.
— Ще трохи, — сказав він. — Лише щоб стабілізувати.
Це було слово-пастка.
Стабілізувати.
Він нахилився до щитка й трохи повернув регулятор. Зміна була майже непомітною — кілька відсотків напруги, не більше. У нормальних умовах це не мало б значення.
У ненормальних — мало.
Спочатку пролунав звук. Тихий. Сухий. Ніби хтось зламав тонку гілку.
— Ти чув? — спитав хлопець.
— Так, — відповів Святослав. — Вимикаємо.
Але він не встиг.
Світло в підвалі блимнуло. Один раз. Другий. Повітря ніби стиснулося. Потім — різкий хлопок, і темрява впала миттєво, як ковдра.
— Що це було?!
— Світло!
— Діти!
Крики змішалися. Святослав кинувся до камери, намацуючи її в темряві. Його пальці торкнулися металу — і він відсмикнув руку. Метал був крижано холодний. Неприродно холодний.
— Ліхтар! — крикнув він. — Хтось, світло!
Ліхтарик увімкнувся. Світловий промінь вихопив камеру з темряви — і Святослав відчув, як у нього похололо всередині.
На внутрішніх стінках камери миттєво утворювався іній. Не повільно, як раніше. А швидко. Агресивно. Ніби хтось різко знизив температуру всього простору.
— Ні… — прошепотів він. — Це неможливо.
Термометр, закріплений усередині, тріснув. Ртуть (чи її сучасний замінник) різко впала вниз.
— Що відбувається?! — закричала Марина.
Святослав уже знав відповідь. Ще до того, як побачив цифри. Ще до того, як відчув, як холод повзе по шкірі.
Зворотний ефект, подумав він.
Я створив не джерело тепла. Я створив теплову пастку.
Коротке замикання не просто вимкнуло систему. Воно змінило її режим. Полярність. Баланс. Камера, розрахована на збереження тепла, почала його витягувати.
— Відчиняй! — крикнула Марина.
Святослав рвонув двері камери. Звідти вирвався білий туман — густий, холодний, мов подих зими. Люди відступили.
— Обережно! — крикнув він. — Не торкайтеся металу!
Всередині, на сидінні, була жінка. Та сама. Вона не рухалася. Її дихання було ледь помітним.
— Мамо! — Марина кинулася вперед.
Святослав перехопив її.
— Ні! — різко сказав він. — Почекай. Дай мені.
Він зайшов усередину, і холод вдарив так, що на мить перехопило подих. Але він не зупинився. Він обережно торкнувся жінки, перевірив пульс.
Є.
— Вона жива, — сказав він. — Але… температура впала занадто швидко.
Марина дивилася на нього з жахом.
— Що ти зробив?..
Святослав не відповів одразу. Він вийшов із камери, закрив її наполовину — інстинктивно, щоб уповільнити процес.
Я перейшов межу, подумав він.
Я не зігрівав. Я експериментував.
— Це моя провина, — сказав він уголос. — Уся.
— Вона помре? — спитала Марина, голос зривався.
Святослав подивився на жінку крізь туман і лід.
— Ні, — відповів він повільно. — Якщо ми нічого більше не зробимо.
Марина не зрозуміла.
— Що це означає?
— Це означає, — сказав Святослав, — що я випадково зробив те, про що лише думав.
Він подивився на камеру. На лід. На нерухоме тіло.
— Я не зупинив тепло, — прошепотів він. — Я зупинив час.
У підвалі було холодно. Але тепер це був інший холод. Не стихійний.
Керований.
І Святослав уперше по-справжньому злякався того, що створив.