ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026) Розділ 9. Формула виживання

ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026)
Розділ 9. Формула виживання
Формули завжди приходили до Святослава в тиші.
Не в моменті пояснення, не під час суперечок і навіть не тоді, коли він стояв біля дошки з крейдою в руках. Формули народжувалися в паузах — між словами, між подихами, між страхом і рішенням. Саме так було і тепер.
Підвал спав уривками. Люди лежали, сиділи, притулившись один до одного, ніби намагалися зменшити втрати тепла простим людським способом — близькістю. Світло ліхтарика тремтіло, батарея добігала кінця. Десь капала вода, відбиваючи секунди, які ніхто не рахував.
Святослав сидів осторонь, зошит лежав на колінах. Він не поспішав його відкривати. Знав: якщо відкриє — назад дороги вже не буде.
Формула виживання, подумав він.
Не для міста. Не для країни. Для однієї людини.
Він нарешті перегорнув сторінку.
Тепловий баланс.
Швидкість втрати температури тіла.
Граничні значення гіпотермії.
Час.
У нормальних умовах це медична тема, подумав він. Але нормальних умов більше не існує.
Він писав повільно, обережно, ніби кожен рядок міг поранити. Олівцем — чорнило замерзало.
— Що ти робиш? — тихо спитав знайомий голос.
Хлопець-електрик стояв поруч, тримаючи в руках порожню пляшку з-під води.
— Думаю, — відповів Святослав.
— Ти завжди так кажеш, коли робиш щось страшне.
Святослав усміхнувся.
— Це професійна деформація.
Хлопець присів поруч.
— Слухай… якщо ти знову хочеш щось палити — я пас.
— Цього разу — без вогню, — відповів Святослав. — Навпаки.
Він підняв очі.
— А якщо тепло — не єдина змінна?
— Ти про що?
— Про час.
Хлопець мовчав.
— Людське тіло може витримати холод, — продовжив Святослав. — Але не нескінченно. Проблема не в температурі як такій. Проблема в тривалості.
Він накреслив просту лінію, що спадала вниз.
— Ось температура тіла. Ось час. Ми на цій ділянці, — він торкнувся олівцем точки, — де ще можна повернутися. Але якщо ми пройдемо далі — буде незворотно.
— І що? — спитав хлопець. — Прискорити допомогу?
— Ні, — повільно сказав Святослав. — Призупинити процес.
Хлопець насупився.
— Ти зараз серйозно говориш про…
— Так, — перебив його Святослав. — Про штучне зниження обміну. Про стан, близький до анабіозу. Не сон. Не кома. Контрольоване охолодження.
Хлопець мовчав довго.
— Ти ж розумієш, що це звучить як фантастика?
— Ракети по ТЕЦ теж звучали як фантастика, — відповів Святослав. — А тепер ми сидимо в підвалі.
Він відкинувся до стіни й заплющив очі.
Як я поясню це людям?
Як пояснити, що інколи, щоб вижити, треба не боротися, а… зупинитися?
— Це небезпечно, — нарешті сказав хлопець.
— Так.
— І ти не лікар.
— Так.
— І ніхто не дасть гарантій.
— Так.
Хлопець підвівся.
— Тоді не кажи нікому. Поки.
Святослав кивнув. Він і не збирався.
Він знав: формула ще не готова. Не математично — морально.
Він знову писав.
Якщо знизити температуру тіла повільно, зберігаючи мозкову активність на мінімальному рівні…
Якщо забезпечити стабільне середовище…
Якщо мінімізувати втручання…
Рука зупинилася.
— А якщо людина не прокинеться? — тихо прозвучав голос Марини.
Вона стояла за спиною. Він навіть не почув, як вона підійшла.
Святослав не обертався одразу.
— Тоді вона не замерзне в підвалі, — сказав він. — І не задихнеться від диму. І не помре від виснаження.
Марина сіла поруч.
— Ти говориш про вибір, — сказала вона. — Не про порятунок.
Він повернувся до неї.
— Так, — відповів він. — Про вибір між ризиком і повільною смертю.
Вона подивилася на сплячого хлопчика.
— І хто має робити цей вибір?
— Лише сама людина, — твердо сказав Святослав. — Я не маю права вирішувати за когось.
Марина мовчала. Потім кивнула.
— Добре, що ти це розумієш.
Святослав закрив зошит.
Формула виживання — це не рівняння, подумав він. Це межа, яку не кожен готовий перейти.
Він відчував страх. Не той, що паралізує, а той, що змушує перевіряти кожен крок. Він знав: якщо ця ідея стане реальністю, вона змінить усе. Не лише для нього.
— Ти вчитель, — сказала Марина. — То навчи нас одного.
— Чого?
— Як не злякатися майбутнього, якщо воно вже тут.
Святослав довго мовчав.
— Я не знаю, як не злякатися, — нарешті сказав він. — Але знаю, як не зупинитися.
Він знову відкрив зошит.
Формула була ще сирою. Небезпечною. Майже забороненою.
Але за стінами підвалу снігова буря не збиралася зупинятися.
І час — головний ворог — продовжував іти.