ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026) Розділ 8. Учитель без школи

ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026)
Розділ 8. Учитель без школи
Школи більше не існувало.
Не фізично — будівля стояла. Святослав знав це. Вона була там, за кілька кварталів, така сама сіра й знайома, з облупленими сходами та вікнами, які завжди трохи запотівали взимку. Але школи як місця сенсу більше не було. Дзвінки мовчали. Кабінети стояли порожні. Дошки — холодні, як і все місто.
Святослав сидів у підвалі на перевернутому ящику й дивився на свої руки. На подряпини, на сліди від опіків, на дрібні тріщини шкіри, що з’явилися від холоду. Ці руки ще тиждень тому тримали крейду. Тепер — дроти, метал, пляшки з водою.
Коли саме я перестав бути вчителем? — подумав він.
Чи, можливо, я ним став лише зараз?
— Ви не спите? — тихо спитала Марина.
Вона сіла поруч, загорнувшись у ковдру. Підвал дрімав уривками: хтось тихо хропів, хтось крутився, не знаходячи зручного положення, хтось просто лежав із розплющеними очима, вдивляючись у темряву.
— Не виходить, — відповів Святослав.
— У мене теж, — сказала вона після паузи. — Постійно здається, що я щось забула. Дім. Документи. Життя.
Святослав кивнув.
— Я забув клас, — сказав він. — Уявляєте? Я пам’ятаю формули, але не пам’ятаю, кого сьогодні мав питати біля дошки.
Марина всміхнулася ледь помітно.
— А я пам’ятаю, — сказала вона. — Моя донька вчилася у вас. До війни. Ви пояснювали їй щось про тепло. Про те, як воно завжди тече від більшого до меншого.
Святослав здригнувся.
— Вона…
— Вона з батьком виїхала, — швидко сказала Марина. — За день до цього всього.
Він зітхнув — повільно, обережно, ніби боявся зрушити повітря.
— Я завжди казав дітям, що фізика — це про світ, — промовив він. — А тепер розумію: це про людей у цьому світі.
Він заплющив очі, і перед ним знову з’явився клас. Теплий, шумний, живий. Хтось сміється на задній парті. Хтось сперечається, доводячи, що формула неправильна. Хтось боїться підняти руку, хоча знає відповідь.
— Святославе Олексійовичу, — лунав у пам’яті голос одного з учнів, — а навіщо нам це все? Формули, задачі… Коли в житті вони знадобляться?
Тоді він усміхнувся і відповів майже автоматично:
— Щоб розуміти світ. І не боятися його.
Я збрехав, подумав він тепер. Не договорив.
— Знаєте, — сказав він Марині, — я завжди думав, що моя робота — навчити їх думати. А виявилося, що моя робота — навчитися відповідати, коли світ перестає бути підручником.
Марина мовчала. Потім тихо спитала:
— А якби школа зараз працювала… що б ви їм сказали?
Святослав замислився.
— Я б сказав, що знання — це не захист. Це інструмент. І ним можна або будувати, або різати собі руки.
Він підвівся й пройшовся підвалом. Зупинився біля хлопця-електрика, який спав, обхопивши коліна. Біля старої жінки, що тихо шепотіла щось у темряві. Біля дитини, яка нарешті дихала рівно.
Мій клас тепер тут, подумав він.
Без парт. Без зошитів. Але з реальними наслідками за кожну помилку.
— Святославе, — раптом покликав чоловік із ковдрою. — Скажи чесно. Ми виберемося?
Святослав подивився на нього. Хотілося сказати «так» — просто, без формул, без застережень. Але він не був із тих учителів, які ставлять оцінки за гарні очі.
— Я не знаю, — відповів він. — Але я знаю, що якщо ми не будемо триматися разом, то точно ні.
Чоловік кивнув і відвернувся.
Святослав знову сів і дістав зошит. Перегорнув кілька сторінок — формули теплопередачі, замітки про вентиляцію, схеми саморобних конструкцій. А потім зупинився на порожній сторінці.
Він довго дивився на неї. Білий простір серед темряви.
Учитель без школи, подумав він. Але із зошитом.
Він почав писати не формули. Слова.
«Якщо тепло не можна створити — його можна зберегти.
Якщо час не можна зупинити — його можна обдурити.
Якщо тіло замерзає швидше, ніж допомога приходить — можливо, варто дати тілу… паузу.»
Рука зупинилася.
Святослав відчув, як у грудях щось стискається. Ідея була страшною. Нереальною. Небезпечною. Вона не була про тепло. Вона була про час.
— Ні, — прошепотів він. — Це вже не шкільна фізика.
Але думка не відпускала.
А якщо головна помилка — намагатися зігріти всіх одразу?
А якщо когось можна просто… перечекати?
Він закрив зошит і притис його до грудей, ніби боявся, що думка вирветься назовні й стане реальною.
— Ви щось придумали? — спитала Марина.
Святослав подивився на неї. На її втомлене, але живе обличчя. На людей навколо.
— Я придумав запитання, — відповів він. — А відповіді… вони ще попереду.
У підвалі було холодно. Але тепер Святослав відчував інше: він більше не був просто людиною, яка виживає.
Він був учителем.
Навіть без школи.