ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026) Розділ 7. Саморобне тепло

ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026)
Розділ 7. Саморобне тепло
Тепло ніколи не з’являється без ризику.
Святослав усвідомив це остаточно тоді, коли в підвалі вперше запахло плавленим пластиком. Запах був ледь помітний, але він різонув ніс так само різко, як колись на лабораторних роботах у старому кабінеті фізики, де техніка безпеки часто існувала лише на папері.
— Стоп, — сказав він і різко підвів руку. — Усі відійшли на два кроки.
Люди послухалися не одразу. Дехто не хотів відходити від джерела тепла, хай і крихкого. Саморобна конструкція стояла посеред підвалу: металеві труби, з’єднані під кутом, кілька свічок усередині, зверху — перевернутий металевий таз, знайдений у комірчині. Принцип був простий і водночас небезпечний: тепло від свічок нагрівало повітря всередині, метал акумулював його й повільно віддавав назовні.
Теорія працює, думав Святослав. Практика — як завжди — з сюрпризами.
— Воно ж гріє, — буркнув чоловік із ковдрою. — Вперше за дві доби відчуваю пальці.
— Гріє, — погодився Святослав. — Але якщо ми не будемо обережні, воно може нас і вбити.
— Чим? — спитав хтось.
— Димом. Вуглекислим газом. Вогнем, — відповів він, не підвищуючи голосу. — Саморобне тепло не прощає помилок.
Він нахилився до конструкції, обережно торкнувся металу — гарячий, але ще терпимий. Свічки горіли рівно, полум’я було спокійне. Але повітря навколо ставало важчим.
— Треба вентиляцію, — сказав Святослав. — Хоч мінімальну.
— Тут підвал, — відповів чоловік із ЖЕКу. — Вікон нема.
— Є вентиляційні шахти, — кивнув Святослав. — Але їх давно ніхто не чистив.
— То не лізь, — різко сказала Марина. — Не зараз.
Святослав подивився на неї. У її очах був страх — не істеричний, а тихий, втомлений. Страх людини, яка вже бачила надто багато ризиків за одну ніч.
— Якщо не зараз, — відповів він, — то ми отримаємо тепло на годину. А потім — отруєння.
Він узяв ліхтарик і підійшов до дальньої стіни, де колись була вентиляційна решітка. Тепер там висіла іржава металева сітка, забита пилом і павутиною. Святослав постукав по ній — звук був глухий.
— Хто зі мною? — спитав він.
Хлопець-електрик вийшов уперед.
— Я піду.
Вони працювали мовчки. Метал не піддавався одразу, пальці ковзали, інструменти випадали з замерзлих рук. Коли решітка нарешті зірвалася, з отвору повалив холодний струмінь повітря.
— Ну от, — видихнув хлопець. — Тепер у нас протяг.
— Це не протяг, — сказав Святослав. — Це життя.
Він повернувся до конструкції й трохи зменшив кількість свічок. Тепла стало менше, але повітря — чистішим.
— Запам’ятайте, — сказав він усім. — Краще холодніше, ніж небезпечніше.
— Легко казати, — пробурмотів хтось.
— Нелегко, — відповів Святослав. — Але інакше — ніяк.
Минуло кілька годин. Саморобне тепло працювало — слабко, нерівно, але працювало. Люди сиділи ближче до конструкції, гріли руки, ноги, спини. Пляшки з водою лежали поруч, обгорнуті в тканину. Підвал гудів тихим, напруженим життям.
І тоді сталася помилка.
Один зі свічників перекинувся.
Це було майже непомітно: легкий дзенькіт металу, короткий спалах. Але полум’я миттєво лизнуло тканину, якою хтось намагався утеплити основу.
— Вогонь! — крикнув хтось.
Святослав кинувся вперед. Серце калатало так, що здавалося — його чують усі. Він збив тканину рукавицею, наступив ногою, гасив, не думаючи про опіки. Хтось подав воду. Полум’я зникло так само швидко, як і з’явилося.
Запала тиша.
— Я ж казала… — прошепотіла Марина.
Святослав стояв, важко дихаючи. Рука пекла. Він подивився на неї — шкіра почервоніла, але не обгоріла.
— Це моя відповідальність, — сказав він. — Я мав передбачити.
— Ти не бог, — різко відповів чоловік із ковдрою. — Ти просто мужик із підвалу.
Святослав кивнув.
— Саме тому я не маю права помилятися вдруге.
Він розібрав конструкцію. Повністю. Люди дивилися з розчаруванням — тепло зникало разом із металом і свічками.
— Чому? — спитала Марина.
— Бо ми ще не готові, — відповів він. — А тепло не варте того, щоб ризикувати життями.
Він сів на ящик і опустив голову. Вперше за весь час його накрила хвиля сумніву.
А якщо я веду їх не туди?
А якщо мої знання — це лише теорія, непридатна для реального холоду?
Поруч сів хлопець-електрик.
— Знаєш, — сказав він, — у нас у ПТУ казали: якщо щось не вибухнуло з першого разу — значить, ти вже навчився.
Святослав усміхнувся — криво, втомлено.
— Поганий у вас був викладач.
— Зате ми вижили, — відповів хлопець.
Святослав підняв голову. Подивився на людей. Вони були втомлені, змерзлі, але живі.
Саморобне тепло — це не лише про метал і вогонь, подумав він. Це про межу між відвагою і безумством.
Він знав: наступний крок має бути іншим. Не відкритий вогонь. Не ризик.
Щось складніше. Контрольованіше.
І десь у глибині його думок уже починала формуватися ідея, яка згодом приведе до зовсім іншої камери — не тепла, а часу.