ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026) Розділ 6. Пляшки з гарячою водою

ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026)
Розділ 6. Пляшки з гарячою водою
Ідея була до смішного простою.
Саме тому вона спрацювала.
Святослав дивився на пластикову пляшку, яку хтось поклав біля стіни підвалу, й на мить відчув майже сором: як я міг не подумати про це одразу? У пляшці була вода — ще тепла, не гаряча, але жива. Пара піднімалася тонкою ниткою, торкалася холодного повітря й одразу зникала.
— Обережно, — сказала Марина, — вона ще гріє.
Вона простягнула пляшку хлопчику, загорнутому в ковдру. Той притис її до грудей і зітхнув так глибоко, ніби вперше за довгий час дозволив собі розслабитися.
Тепло — це контакт, подумав Святослав. Не джерело. Не система. Контакт.
— Звідки гаряча вода? — спитав він.
— Газ ще є в одному стояку, — відповів чоловік із ЖЕКу. — Не всюди. Але встигли нагріти, поки тиск не впав.
Святослав кивнув і сів навпочіпки, оглядаючи пляшки. Вони були різні — з-під мінералки, лимонаду, якоїсь дешевої солодкої води. Зім’яті, подряпані, з пожовклими етикетками. Але зараз це були не пляшки — це були акумулятори тепла.
— Скільки тримає? — спитав він.
— Годину… може, півтори, — відповіла Марина. — Потім холоне.
— А якщо загорнути? — Святослав підняв очі. — У рушник. У светр. У все, що є.
Він узяв одну пляшку, обмотав її старою курткою й поклав біля батареї, яка давно вже не гріла.
— Дивіться, — сказав він. — Ми не нагріємо підвал. Але можемо нагріти людину. А людині не потрібні всі двадцять градусів — їй потрібні ключові точки.
— Ключові? — перепитала жінка з почервонілими руками.
— Шия. Груди. Живіт. Ступні, — відповів Святослав. — Там, де проходять великі судини. Це зменшує втрати.
Він говорив спокійно, ніби на уроці. Люди слухали уважно — не тому, що вірили у фізику, а тому, що бачили: хлопчик перестав тремтіти.
— Розподіляємо, — сказав Святослав. — Спочатку дітям і старшим. Потім усім іншим. Пляшки міняємо по колу.
— А якщо не вистачить? — хтось спитав.
Святослав на мить замислився.
— Тоді ми зробимо ще, — відповів він. — Поки є газ. Поки є вода. Поки є руки.
Підвал наповнився рухом. Хтось бігав угору, хтось грів воду, хтось обмотував пляшки, хтось обережно передавав їх із рук у руки. Це був дивний танець — не злагоджений, але живий.
Святослав сів поруч зі старою жінкою, яка мовчки дивилася в підлогу.
— Візьміть, — сказав він, простягаючи пляшку.
— Я не мерзну, — відповіла вона.
— Ви мерзнете, — м’яко сказав він. — Просто звикли.
Вона взяла пляшку, притисла до живота й заплющила очі.
— Мій чоловік так робив, — раптом сказала вона. — Коли світла не було. Давно.
— І допомагало?
— Допомагало пережити ніч, — відповіла вона. — А далі — як пощастить.
Святослав підвівся й знову взявся за зошит. Він записував час: коли вода була нагріта, коли охолола, як змінювалося відчуття холоду в людей. Це було не дослідження — це було спостереження за життям.
Ентропія росте, подумав він. Але ми можемо сповільнити процес.
— Святославе, — покликав хлопець-електрик. — Газ падає. Скоро перекриють.
Святослав кивнув.
— Тоді працюємо на тому, що є. Ніхто не викидає тепло. Навіть якщо воно здається мізерним.
Коли газ зник остаточно, підвал не завмер. Пляшки мінялися, загорталися, поверталися до термосів, ставали холоднішими — але не марними. Люди притискалися ближче одне до одного. Хтось ділився ковдрою. Хтось — словом.
— Ви вчитель, так? — спитав хлопець у спортивній куртці.
— Так.
— А ви зараз нас чому навчаєте?
Святослав усміхнувся.
— Тому, що фізика — це не формули. Це виживання.
Він дивився на пляшки з водою, розкладені вздовж стіни, й думав про дивну річ: людство винайшло реактори, ракети, супутники. Але інколи найкращим рішенням стає тепла вода в пластиковій пляшці.
Ніч тягнулася. Хтось дрімав. Хтось не спав зовсім. Пляшки хололи, але люди — ні. Не так швидко, як місто над ними.
Святослав відчував втому, яка просочувалася в кістки. Але разом із нею — тиху впевненість.
Ми не зупинимо зиму, подумав він. Але сьогодні ми виграли кілька годин. А інколи кілька годин — це все.
У підвалі було холодно. Але там було тепло від рук, від дихання, від маленьких рішень, які складалися у велике — життя.