ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026) Розділ 5. Снігова буря над Дніпром

ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026)
Розділ 5. Снігова буря над Дніпром
Буря почалася без попередження.
Не так, як у фільмах — без грюкоту грому чи різкого спалаху. Вона просто прийшла. Тихо. Невідворотно. Наче хтось повернув регулятор погоди ще на кілька поділок униз і забув зупинитися.
Святослав помітив це, коли піднявся на сходи між першим і другим поверхами. Хтось попросив перевірити, чи не відчинилося вікно в під’їзді — протяги в таку ніч могли коштувати дорого. Він ішов повільно, рахуючи кроки, тримаючись за перила, і раптом почув, як дім почав стогнати. Не буквально — радше так, як стогне корабель у штормі: глухо, зсередини, напружено.
Коли він визирнув у розбите вікно сходового майданчика, Києва майже не було.
Біле поглинуло все.
Сніг летів не зверху вниз — він рухався горизонтально, різав повітря, наче дрібне скло. Вітер зривав його з дахів, крутив у вирвах між будинками й ніс у бік Дніпра. Видимість зникла повністю. Лише інколи з білої пелени виринали чорні контури ліхтарів — мертві, сліпі, похилені.
— Ого… — прошепотів Святослав.
Так виглядає повна втрата рівноваги, подумав він. Система більше не стабілізується.
Він спустився назад у підвал і передав новину. Реакція була різною: хтось злякався, хтось махнув рукою, мовляв, гірше вже не буде. Але Святослав знав — буде. Буря означала ще нижчу температуру, ще більші втрати тепла, ще більше людей, які не встигнуть дійти до пунктів обігріву.
— Дніпро зараз як відкрита рана, — сказав він уголос. — Вітер тягне холод просто в місто.
— Річка ж замерзла, — озвався хтось.
— Лід не зупиняє вітер, — відповів Святослав. — Він його прискорює.
Через годину — або дві, час остаточно розчинився — до підвалу зайшли двоє чоловіків, заметені снігом так, ніби вони щойно виринули з-під землі. Один кульгав.
— З мосту… — видихнув він. — Люди… не всі дійшли.
Марина підскочила.
— Що значить — не всі?
— Значить, — чоловік ковтнув повітря, — що буря звалює з ніг. Люди губляться за десять метрів.
У підвалі стало важче дихати. Не від браку кисню — від усвідомлення.
Святослав сів, упершись ліктями в коліна. Перед очима постав Дніпро. Широкий, темний, вітряний. Він пам’ятав, як водив туди учнів на екскурсії, показував їм течію, говорив про енергію води, про потенціал, про баланс сил.
А тепер це — коридор холоду, подумав він. Канал, яким смерть заходить у місто.
— Треба закрити всі щілини, — сказав він різко. — Усі. Навіть ті, що здаються дрібницями.
— Уже холодніше, — хтось потер руки.
— Це ще не холодніше, — відповів Святослав. — Це попередження.
Він знову вийшов нагору — цього разу до даху. Це було божевіллям, і він це знав. Але йому потрібно було побачити місто. Не з вікна, не з підвалу — з висоти, де буря показує себе справжньою.
Сходи на дах були заметені снігом. Двері примерзли. Він бив по них плечем, поки лід не тріснув із сухим, майже приємним звуком. Коли двері відчинилися, вітер ударив так, що Святослав ледве встояв.
Дах був білим полем без орієнтирів. Київ зник. Залишилися лише напрямки вітру.
Він подивився в бік Дніпра — і зрозумів, чому буря така сильна. Холодний повітряний потік ішов уздовж русла, набираючи швидкість, а потім врізався в забудову, ламаючись, крутячись, множачись. Місто опинилося в аеродинамічній пастці.
— Ось ви як… — пробурмотів він, дивлячись у білу порожнечу.
Він уявив Київ зверху — не будинки, а потоки: тепла, холоду, людей. І раптом відчув дивну ясність. Не радість — чіткість.
Якщо вітер — це потік, подумав він, його можна перенаправити. Якщо холод — це рух, його можна сповільнити.
Ідея була ще нечіткою, небезпечною, але вона народилася саме тут, на даху, серед снігової сліпоти.
Коли Святослав повернувся в підвал, він був вкритий льодом. Марина кинулася до нього.
— Ви що, з глузду з’їхали?!
— Можливо, — усміхнувся він крізь змерзлі губи. — Але тепер я знаю, з чим ми маємо справу.
Він сів, тремтячи, але очі його світилися.
— Буря протримається щонайменше ніч, — сказав він. — Можливо, дві. Але вона не вічна. Питання в тому, чи вистоїмо ми.
— А якщо ні? — тихо спитав хлопець-електрик.
— Тоді Київ запам’ятають не за те, що він замерз, — відповів Святослав, — а за те, що люди в ньому не здалися.
За стінами підвалу вітер рвав місто. Снігова буря над Дніпром замітала сліди, стирала дороги, ховала помилки й страхи.
А під землею, в останньому притулку, народжувалася впертість.
Не героїчна. Не гучна.
Людська.