ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026) Розділ 3. Квартира, що стала морозильником

ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026)
Розділ 3. Квартира, що стала морозильником
Дорога з підвалу до квартири здавалася довшою, ніж зазвичай.
Не через відстань — через холод.
Святослав піднімався сходами повільно, намагаючись не ковзнути. Металеві перила були вкриті тонкою плівкою інею, і рука, що торкалася їх, одразу німіла. Кожен поверх зустрічав однаковою темрявою, однаковими запахами — сирості, старого бетону й страху. Ліхтарик вирізав з пітьми знайомі, але водночас чужі обриси: поштові скриньки, двері, чиїсь черевики, кинуті поспіхом.
Ще вчора це був просто під’їзд, подумав він.
Сьогодні — холодильна камера з людськими спогадами.
На його поверсі було тихо. Занадто тихо. Святослав зупинився біля дверей, ніби чекав, що квартира подасть якийсь знак — звук, тепло, життя. Але двері мовчали.
Замок клацнув гучніше, ніж зазвичай. Звук відбився луною в порожнечі.
Коли він зайшов усередину, холод ударив одразу, без попередження. Не той холод, що щипає щоки надворі, а глибокий, пронизливий, який повільно, але впевнено вгризається в кістки.
— Ну привіт… — прошепотів Святослав.
У повітрі висів білий серпанок — пара від його дихання. Вікна були повністю затягнуті льодом, ніби хтось намалював на них візерунки спеціально, старанно, з жорстокою любов’ю до симетрії. Штори примерзли до скла. На підвіконні лежав шар снігу — він просочився крізь щілини, які раніше здавалися дрібницями.
Святослав ступив у кімнату й одразу відчув, як холод піднімається від підлоги. Лінолеум був твердим, мов камінь. Він присів навпочіпки й торкнувся батареї — метал був крижаний, мертвий.
Теплопередача відсутня. Конвекції нема. Залишається лише випромінювання — але й воно марне при таких температурах.
Він зловив себе на тому, що знову мислить термінами з підручника. Це було захисною реакцією. Коли світ перетворюється на задачу, її легше прийняти.
На кухні все виглядало так, ніби хтось поставив час на паузу. Чашка з недопитим чаєм стояла на столі — на поверхні утворилася тонка крижана плівка. Святослав торкнувся її пальцем — лід тріснув, але не розтанув.
— Мінус п’ять… ні, — пробурмотів він, — тут уже всі мінус десять.
Він відкрив холодильник — і мимоволі всміхнувся. Усередині було тепліше, ніж у квартирі. Абсурдність ситуації вдарила несподівано й боляче.
Моя квартира тепер — морозильник. А холодильник — шафа для зберігання тепла.
Святослав сів на стілець, загорнувшись у куртку, і на кілька секунд заплющив очі. Перед внутрішнім поглядом виникли обличчя людей із підвалу. Дитина. Жінка з почервонілими руками. Чоловік, який говорив про двадцять відсотків, ніби це була надія, а не статистика.
— Треба щось робити, — сказав він уголос, просто щоб почути людський голос.
Він підвівся й почав оглядати квартиру вже не як дім, а як простір для експерименту. Маленька кімната. Кухня. Ванна. Балкон. Площа — обмежена. Але об’єм — ще важливіший.
Менший об’єм — менші втрати тепла, подумав він. Менше повітря — менше енергії на його нагрів.
Він зайшов у ванну. Там було трохи тепліше — труби проходили ближче, і, можливо, десь у глибині ще жевріла та сама двадцятивідсоткова надія з ТЕЦ. Святослав приклав долоню до металу. Ледь-ледь. Майже ілюзія. Але вона була.
— Ось ти де, — прошепотів він.
Раптом у двері постукали. Тихо, нерішуче.
Святослав здригнувся.
— Хто там?
— Це… Марина. Знизу. Ви… ви ж учитель, так?
Він відчинив двері. На порозі стояла жінка років сорока, закутана в два шарфи, з почервонілими очима.
— У мене мама, — сказала вона без вступів. — Їй погано. Вона не може довго в підвалі. А тут… — Марина обвела поглядом квартиру. — Тут теж холодно, але хоч без протягів.
Святослав кивнув.
— Заходьте. Але ненадовго. Тут… небезпечно.
Вони зайшли разом. Мама Марини сіла на стілець, важко дихаючи.
— Ви думаєте, це надовго? — спитала Марина, дивлячись на Святослава так, ніби він міг знати відповідь.
— Я думаю, — повільно сказав він, — що місто зараз — як людина з гіпотермією. Якщо не зігріти швидко, почнуться незворотні процеси.
— А нас хтось зігріє? — тихо спитала жінка.
Святослав подивився на крижане вікно, на батарею, на труби.
— Не знаю, — чесно відповів він. — Але я знаю, що чекати — гірше.
Марина мовчала. Потім кивнула.
— Якщо треба допомога… скажіть.
Коли вони пішли, Святослав залишився сам. Він дістав зошит, розклав інструменти, зняв куртку й, попри холод, закотив рукави.
Квартира стала морозильником, подумав він.
Але будь-який морозильник можна вимкнути. Або… перепрограмувати.
Він почав писати. Формули. Схеми. Ідеї. Те, що ще вчора здавалося божевіллям, сьогодні ставало єдиним шансом.
За вікном Київ мовчав. Але в маленькій квартирі, що стала пасткою холоду, народжувалося рішення.
І це рішення несло в собі небезпеку, ризик — і тепло.