ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026) Розділ 2. Шоста ТЕЦ і двадцять відсотків надії

ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026)
Розділ 2. Шоста ТЕЦ і двадцять відсотків надії
У підвалі було холодно, але не смертельно.
Саме це відрізняло його від усього іншого Києва.
Святослав сидів, притулившись спиною до бетонної стіни, і рахував. Не тому, що хотів — тому, що інакше мозок починав ковзати в бік паніки. Рахунок був простий і жорстокий: кількість людей, об’єм простору, мінімальна температура, при якій організм ще не здається, і час. Час був найгіршим параметром, бо його ніхто не знав.
— Кажуть, світло подають лише на лікарні й військові об’єкти, — тихо сказав чоловік навпроти, загорнутий у стару ковдру.
— А тепло? — запитала дівчина, тримаючи на руках дитину.
— Тепла… — чоловік зітхнув. — П’ять ТЕЦ з шести. Все.
У підвалі прокотилася хвиля мовчання. Не здивування — усі вже чули це число. П’ять із шести. Воно звучало, як вирок.
— А шоста? — хтось усе ж запитав, ніби сподіваючись, що відповідь зміниться.
— Шоста працює, — озвалася жінка в пуховику з віддертим капюшоном. — Але… лише на двадцять відсотків.
Двадцять відсотків.
Святослав повторив це про себе, як формулу.
Двадцять відсотків — це не тепло. Це ілюзія тепла. Це не життя, а затримка смерті.
— То це ж хоч щось, — несміливо сказав хтось.
— Для кого? — різко відповів інший голос. — Для центру? Для урядових будівель? А ми?
Дитина на руках у дівчини почала скиглити. Святослав подивився на малюка й відвів погляд. Він ненавидів це відчуття — безсилля, замасковане під логіку.
Як учитель я завжди казав: якщо система не витримує навантаження, вона руйнується. Київ — система. І її перевантажили навмисно.
У когось задзвонив телефон. Тихо, хрипко, ніби сам апарат не вірив, що ще живий.
— Алло?.. Так… Так, чую… — чоловік підвівся, відійшов у куток. — Що?.. Скільки?.. Я зрозумів.
Він повернувся блідий.
— Кажуть, температура впаде ще на п’ять. До ночі.
Хтось вилаявся. Хтось перехрестився. Хтось просто сів на підлогу.
Святослав підвівся.
— Послухайте, — сказав він. Голос спочатку був невпевнений, але поступово набрав сили. — Двадцять відсотків — це мало. Але це означає, що тепло є. Просто його недостатньо, щоб дійти до кожного.
— І що ти пропонуєш? — різко спитав чоловік у ковдрі.
— Я пропоную думати, — відповів Святослав. — Бо якщо ми не будемо думати, ми просто чекатимемо, поки нас винесуть.
Кілька людей подивилися на нього з недовірою. Але слухали.
— Тепло завжди шукає, куди піти, — продовжив він. — Його можна зберігати, концентрувати, мінімізувати втрати. Проблема не лише в тому, що його мало. Проблема в тому, що ми його втрачаємо швидше, ніж отримуємо.
— Ти що, інженер? — хтось скептично пирхнув.
— Я вчитель, — спокійно відповів Святослав. — Фізика. Теплотехніка — це шкільна програма.
Він замовк на мить, збираючись із думками.
— Якщо шоста ТЕЦ дає двадцять відсотків, — сказав він, — значить, у місті є точки, де тепло все ж циркулює. Питання в тому, чи можемо ми створити тут… локальне середовище. Хоч маленьке. Хоч тимчасове.
— У підвалі? — жінка з дитиною глянула навколо.
— Тут простіше зберегти тепло, ніж у квартирах, — кивнув Святослав. — Земля — хороший ізолятор. Проблема лише в джерелі.
— А джерела нема, — буркнув чоловік.
— Поки що нема, — виправив його Святослав.
Він знову сів і дістав з рюкзака зошит. Сторінки були списані формулами, замітками, якимись начерками. Хтось глянув через плече.
— Що це?
— Ідея, — відповів Святослав. — Дуже сира. Дуже ризикована. Але кращої я зараз не маю.
Він дивився на цифри й бачив не просто рівняння. Він бачив дітей у підвалі, старі руки, сині від холоду губи. Він бачив Київ, який ще дихав, але кожен подих давався важче.
Двадцять відсотків, думав він. Це мало для міста. Але, можливо, достатньо для одного підвалу. Для кількох людей. Для початку.
— Ти серйозно думаєш, що ми тут щось збудуємо? — спитав хтось.
— Я серйозно думаю, що якщо ми нічого не зробимо, — відповів Святослав, — то ця ніч може бути останньою для когось із нас.
У підвалі знову запала тиша. Але тепер вона була іншою. Не глухою. Напруженою. Такою, в якій зароджуються рішення.
Десь далеко, за товстими бетонними стінами, Київ мерз. Шоста ТЕЦ працювала, викидаючи у місто жалюгідні двадцять відсотків тепла. Цього було замало, щоб урятувати всіх.
Але, можливо, достатньо, щоб урятувати когось.
І Святослав уперше відчув: надія — це не відсоток у звіті. Це рішення, прийняте в холоді.