ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026) Розділ 1. День, коли місто перестало дихати

ЧАСТИНА I. КРИЖАНИЙ СІЧЕНЬ (2026)
Розділ 1. День, коли місто перестало дихати
Київ прокинувся не одразу.
Наче місто вагалося: відкривати очі чи вдавати, що цього дня не існує.
Святослав зрозумів, що щось не так, ще до того, як повністю прокинувся. Тиша. Не звичайна ранкова тиша вихідного дня, а густа, неприродна, наче хтось накрив місто товстою ковдрою й забув зняти. Не було звичного далекого шуму машин, не чувся гул тролейбусів, навіть вітер за вікном не свистів — він ніби захлинувся холодом.
Святослав відкрив очі й одразу побачив пару з власного рота.
— Так… — прошепотів він, і голос здався чужим, ламким.
На стіні електронний годинник блимав нулями. Світла не було. Телефон, що лежав поруч, був вимкнений — батарея не витримала ночі. Святослав накинув ковдру на плечі й підвівся. Підлога була крижаною, холод пробрався крізь капці так, ніби їх не існувало.
Він підійшов до вікна й провів рукою по склу. Пальці одразу змерзли. На внутрішньому боці вікна виступив іній — тонкі візерунки, які зазвичай бувають зовні, тепер жили всередині квартири.
— Це вже не просто холод… — подумав він.
Він визирнув надвір. Київ був білим. Не святково, не казково — глухо й важко. Сніг валив стіною, заліплюючи простір так, що сусідній будинок ледь проглядався крізь пелену. Ліхтарі не горіли. Жодного світлого вікна. Місто виглядало так, ніби його вимкнули одним натисканням кнопки.
Святослав одягався повільно, методично. Светр. Ще один. Куртка. Шапка. Він ловив себе на дивній думці: «От якби це був урок, я б сказав дітям, що температура — це не цифра, а відчуття руху молекул. І сьогодні вони майже зупинилися».
На кухні було ще холодніше. Вода з крана не текла. Газ — теж мовчав. Святослав відкрив балконні двері й одразу пожалкував — мороз вдарив у лице, як ляпас. Він зачинив двері й кілька секунд просто стояв, намагаючись не панікувати.
Добре. Думаємо. Паніка — це не варіант.
Він був учителем. Не героєм, не військовим, не політиком. Учителем фізики й математики. Людиною, яка звикла шукати логіку там, де інші бачать хаос.
Телефон нарешті ввімкнувся, але зв’язку не було. Лише один уривчастий рядок сповіщення, який устиг завантажитися:
«…масована атака… теплові електростанції…»
Далі — порожнеча.
Святослав сів на стілець і втупився в стіну. Він знав, що це означає. Знав ще з новин, з обговорень у вчительській, з тих вечірніх розмов, коли всі робили вигляд, що готові до найгіршого.
Але готовим до цього не був ніхто.
Він згадав, як учора ввечері писав конспект до теми «Теплопередача». Три способи: теплопровідність, конвекція, випромінювання. Просте питання з підручника. А тепер Київ став живою задачею з фізики, де відповіддю могла бути смерть.
За вікном промайнула тінь. Святослав придивився — хтось пробирався крізь сніг, зігнувшись, тримаючи пакет. Потім ще одна постать. Люди рухалися швидко, нервово, не дивлячись одне на одного. Наче боялися зупинитися й замерзнути на місці.
Він зібрав рюкзак: документи, старий термос, пару зошитів, ліхтарик, батарейки, інструменти. На секунду зупинився біля полиці з книжками. Погляд ковзнув по підручниках, по пожовклих сторінках, по примітках на полях.
— Якщо виживемо, — тихо сказав він у порожню кімнату, — я вам ще знадоблюся.
У під’їзді було темно. Ліхтарик вирізав з темряви бетонні сходи, поручні, написи на стінах. На першому поверсі хтось плакав. Десь нижче хрипів голос, що кликав на допомогу. Святослав зупинився, прислухався — і пішов далі. Не з байдужості. З розуміння: якщо зараз він зупиниться, то вже не зрушить з місця.
Двері до підвалу були відчинені. Звідти тягнуло сирістю й холодом, але не таким смертельним, як у квартирах. Там уже зібралися люди. Хтось сидів на ящиках, хтось стояв, притискаючи до грудей дітей. Пахло мокрим одягом, металом і страхом.
— Світла немає ніде, — сказала жінка з червоним від холоду обличчям.
— Кажуть, п’ять ТЕЦ… — відповів хтось, не договоривши.
— А шоста?
— Двадцять відсотків…
Святослав присів біля стіни. Він дивився на людей і раптом чітко усвідомив: місто не просто мерзне. Воно задихається. Як організм, у якого раптово забрали теплообмін.
Якщо тепло — це життя, подумав він, то сьогодні Київ живе в борг.
Він підняв очі й глянув на темну стелю підвалу.
І саме тоді в нього вперше з’явилася думка, яка згодом змінить усе.
Якщо місто втратило тепло… можливо, його можна створити. Хоча б для когось. Хоча б тут.
День, коли Київ перестав дихати, лише починався.