Розділ 8

Додому вони повернулися майже так само, як і прийшли до зони розшарування, але цього разу Лія відчула різницю значно чіткіше, ніж раніше. Кайр не просто “склав” простір — він ніби відсунув його, обережно і водночас рішуче, наче небезпечний шар реальності, який краще тримати на відстані. Повітря перед ними посунулося, звільняючи місце для іншої, стабільнішої версії простору. На мить Лії здалося, що те, що вони залишили позаду, не зникло повністю, а просто лишилося десь поруч, за тонкою межею, яку не варто порушувати.

Кілька кроків — і вони вже стояли біля будинку Сори.

Зовні все виглядало звично. Ті самі стіни, ті самі вікна, той самий спокійний вигляд, який учора здавався безпечним. І все ж цього разу Лія затрималася на порозі трохи довше, ніж потрібно. Її погляд ковзнув по деталях, і вона не могла позбутися відчуття, що щось не сходиться — не очевидно, але достатньо, щоб це не можна було ігнорувати.

— Йдеш? — тихо кинув Кайр, навіть не обертаючись.

— Так, — відповіла вона і зайшла всередину.

У будинку було далеко не тихо.

З глибини кімнати долинали голоси, і вже за кілька секунд стало зрозуміло, що вони не самі. Ренар стояв біля столу, нахилившись вперед, ніби пояснював щось занадто емоційно, Селест сиділа на стільці, але виглядала так, ніби ось-ось підхопиться, а Еліан стояв поруч, зосереджений і напружений, як завжди, коли намагався скласти ситуацію в логічну картину.

Вони одночасно обернулися, коли двері відчинилися.

— О, нарешті, — видихнув Ренар. — Ми вже почали думати, що ви вирішили там оселитися.

— Не вражайся, — спокійно відповів Кайр. — Там тобі не сподобалося б.

— Ой, не факт, — усміхнувся Ренар. — Звучить як місце, де мої жарти були б ще більш недоречними, ніж зазвичай.

Селест кинула на нього швидкий погляд:

— Вони і так недоречні.

— Це називається стиль, — не розгубився він.

Лія ледь посміхнулася, але відчуття напруги нікуди не зникло.

— І як? — запитала Селест, дивлячись вже на неї.

Лія на секунду задумалася, але відповісти не встигла.

— Достатньо, — сказав Кайр.

Його тон не допускав уточнень.

Еліан повільно кивнув, але не відвів погляду від Лії.

— У нас теж було… не зовсім стандартно, — сказав він.

— Що сталося? — одразу втрутилася Сора.

Ренар випрямився і провів рукою по потилиці:

— Якщо коротко — все працює… але якось занадто старанно.

— Конкретніше, — сухо уточнив Кайр.

Еліан взяв слово:

— Ми виконали одне заклинання. Просте, перевірене. Воно спрацювало, як і мало. Але після цього… той самий ефект відтворився ще раз. Без нашого втручання.

— Повторився, — тихо додала Селест. — Абсолютно ідентично.

Ренар хмикнув:

— Я навіть подумав, що мені здалося. Але ні. Ми всі це бачили. І, чесно кажучи, якщо світ почав сам себе дублювати, я хотів би знати, хто це оплачує.

— Це не дублювання, — сказав Еліан. — Це відтворення моменту.

Лія стояла нерухомо, але вона ніяк не могла позбутися відчуття, що в цьому будинку щось не так, щось змінилося відтоді, як вони його покинули. Вона вдивлялася у простір навколо, намагаючись зачепитись оком бодай за щось, що могло дати відповідь. Погляд ковзав по столу, по обличчях, по стінах. Здавалося, що все було на своїх місцях, проте відчуття неправильності було майже фізичним, ніби щось ледь помітно “різало” зір, як невідповідність, яку мозок ще не встиг обробити, але вже зафіксував.

Стіна, полички, якийсь набір посуду, вікно, підвіконня, рослина на ньому, стілець, з блакитною подушкою… Стоп, назад… Рослина. Ось що було не так.

Лія зробила крок ближче, коли її наздогнало усвідомлення.

Сьогодні зранку ця рослина виглядала виснаженою. Листя було мляве, з пожовклими краями, один пагін майже повністю висох, ніби тримався лише за звичку існувати.

Вона це пам’ятала дуже чітко.

А зараз листя було рівним, живим, насичено-зеленим. Той самий сухий відросток зник, а на його місці з’явився новий пагін — ще тонкий, але вже впевнений, спрямований вгору. Такі зміни не могли відбутися швидко, це виглядало так, ніби рослину повернули назад.

— Це що… — тихо сказала вона, навіть не обертаючись.

— Що саме? — озвалася Селест.

Лія дивилася на листя, ніби намагаючись знайти хоч якийсь логічний місток між “було” і “є”.

— Вона була іншою.

Ренар підійшов ближче, схилив голову:

— Може, ти просто не звернула уваги?

— Ні.

Вона говорила чітко і впевнено.

— Так не змінюються за кілька годин. Вона була майже мертвою, а тепер дихає життям.

Еліан став поруч, уважно вдивляючись у стебла:

— Це має бути відновлення. Але занадто швидке.

— Не швидке, — сказала Лія. — Неправильне.

Вона все ще дивилась по сторонах, намагаючись знайти пояснення, і вдруге натрапила на невідповідність. Тепер це була свічка на столі.

Лія памʼятала як вчора її загасила, залишаючи короткий недопалок, віск стік на один бік, застиг нерівною масою, яка втратила форму. Це було видно навіть здалеку.

Тепер же свічка виглядала рівнішою. Вищою. Віск ніби повернувся назад, згладився, випрямився, наче його ніхто не торкався. Ніби час не просто пройшов. А відкотився назад.

Розуміння прийшло блискавично:

— Це не просто змінилося. Це повернулося.

Всі погляди були спрямовані на Лію. Вона ж дивилася на свічку як на доказ — і водночас як на щось, що не мало існувати в такому вигляді. Вона не встигла нічого сказати про цю ще одну невідповідність, коли Сора просто зробила крок ближче до столу, ніби природно включаючись у розмову, і легко, майже невимушено провела пальцями по його краю. У цьому жесті не було нічого особливого — окрім того, що під час нього свічка злегка змінила положення, опинившись трохи далі від центру уваги. Рух був настільки акуратним, що його можна було б не помітити, якби Лія спрямовано не дивилася саме на свічку.