Розділ 7

Лія прокинулася різко від голосів, що долинали з коридору. Вони звучали приглушено, крізь двері, але достатньо чітко, щоб вирвати її з напівсну.

— …це не можна відкладати, — голос Кайра. Спокійний. Рівний. Як завжди.

— Я не кажу “відкладати”, — тихіше відповіла Сора. — Я кажу — не поспішати.

Коротка пауза.

— У нас немає часу, — сказав Кайр.

Лія розплющила очі повністю. Стеля. Те саме світло, що й учора. М’яке. Спокійне.

Декілька секунд вона просто лежала, слухаючи.

— Вона не готова, — додала Сора.

— Вона і не буде готова, — коротко відповів він.

Це прозвучало як факт, а не як припущення. Лія від цього аж стиснула щелепу.

Самовпевнений індик — промайнуло в думках.

Двері відчинилися.

Сора зайшла швидко, але без різких рухів. Вона виглядала зібраною — не напруженою, але… сконцентрованою.

— Ти вже прокинулась, — сказала вона, ковзнувши поглядом по Лії.

Це не було питанням.

— Так, — відповіла Лія, піднімаючись на лікті. — Важко не прокинутись, коли за дверима обговорюють, що ти “не готова”.

Сора ледь видихнула, але не стала заперечувати.

— Нам потрібно виходити, — сказала вона. — Швидко.

Без пояснень.

Лія звузила очі:

— Куди?

— На випробування. Маємо визначити, якою магією ти володієш, — коротко кинула Сора.

— Тобто не тренування? — уточнила Лія.

Сора не відповіла.

З коридору долинув голос Кайра:

— Ні. Це перевірка.

Лія повільно кивнула.

— Чудово. Люблю ранкові сюрпризи.

Сора вже підійшла до комоду, відкрила шухляду і дістала складений одяг.

— Одягни це, — сказала вона, простягаючи Лії.

Лія взяла.

Тканина була щільнішою, ніж учорашня. Темна. Майже чорна, але з ледь помітним холодним відтінком, який змінювався під світлом. Не просто тканина — щось інше. Гладка зовні, але зсередини — трохи шорстка, ніби тримала форму сама по собі.

Вона розгорнула комплект.

Штани — вузькі, але не обмежували рухів. По швах проходили тонкі лінії, ледь видимі, як сліди вплетеної магії. Вони не світилися — але відчувалися.

Куртка — коротка, приталена. З жорсткішими вставками на плечах і передпліччях. Не броня, але щось близьке. Рукава трохи звужувалися до зап’ясть, ніби фіксуючи рух.

— Це для захисту? — запитала Лія, проводячи пальцями по тканині.

— Для стабілізації, — відповіла Сора.

— Що це означає?

— Це допоможе тобі не розсипатися, якщо щось піде не так.

Коротка пауза.

— Оптимістично, — саркастично сказала Лія.

— Одягайся.

Цього разу — без м’якості.

Лія кивнула і швидко підвелася. Стопи ще трохи боліли, але вона вже майже за них забула. Вона швидко переодягнулась, натягнула штани, застібнула куртку. Тканина лягла щільно, але не тиснула. Навпаки — ніби підлаштувалася. Зробила рух трохи чіткішим.

Лія на секунду завмерла.

— Вона… — вона злегка стиснула тканину пальцями, — …реагує?

— Так, — коротко сказала Сора. — Але не думай про це зараз.

Лія фиркнула.

Вона швидко зайшла у ванну, вмилася холодною водою і вже за хвилину повернулася, витираючи руки рушником.

— Готова.

Сора оцінила її поглядом — швидко, але уважно.

— Добре. Ходімо.

Вони вийшли з кімнати.

Коридор здавався тихішим, ніж учора. Або це просто Лія більше не відволікалася на деталі. Кухню вони пройшли майже не зупиняючись.

Лія на секунду пригальмувала, кинувши погляд на стіл.

— А сніданок ми сьогодні вирішили пропустити? — запитала вона. — Чи це частина випробування?

Сора не зупинилася, лише простягнула їй щось на ходу.

— Не зовсім.

Лія машинально взяла.

Сендвіч. Теплий. Загорнутий у тонкий папір.

— Їж по дорозі, — додала Сора.

Лія тихо хмикнула, але все ж розгорнула папір.

Кайр вже стояв біля виходу, ніби знав, що вони вийдуть саме в цей момент.

Його погляд ковзнув по Лії. Зверху вниз. Швидко. Оцінююче.

— Підійде, — сказав він.

— Рада, що отримала схвалення, — сухо відповіла Лія.

Він ніяк не відреагував. Сора відчинила двері.

Ранок був холоднішим, ніж учора. Повітря пахло дивною чистотою, ніби світ прокинувся не до кінця.

Лія вийшла першою, на ходу відкусивши шматок сендвіча. Кайр рушив слідом, випереджаючи її.

— Не відставай, — сказав він.

І навіть не озирнувся.

Лія закотила очі.

— Я ж тільки прокинулась.

— Це не має значення.

Вона зітхнула, ковтнула і пішла швидше. Двері зачинилися тихо, і на секунду Лія відчула, як на душі стало порожньо, ніби вони залишили позаду не просто дім, а щось безпечне.

Дорога швидко звузилась. Земля під ногами стала м’якшою, в повітрі з’явився запах вологи, зелені й чогось ще — більш важкого, майже металевого. Уздовж стежки почало з’являтися більше рослин, більше тіні, більше звуків; листя шелестіло навіть там, де не було вітру, а тонкі гілки подекуди тягнулися до дороги так, ніби намагалися її торкнутися.

Лія сповільнила крок і, кинувши до рота останній шматок сендвіча, глянула на Кайра:

— Може, ви все-таки поясните, куди ми йдемо?

— Пояснимо, — відповіла Сора.

— Коли дійдемо, — відрізав Кайр.

Лія перевела на нього погляд.

Він не зупинявся, але рухався вже інакше — більш зібрано, уважно, ніби перестав просто йти й почав оцінювати щось навколо. Кілька секунд він мовчав, дивлячись уперед, а потім коротко сказав:

— Тут можна.

Лія насупилась.

— Можна що?

Вона не встигла договорити.

Кайр зупинився і ледь підняв руку. Нічого різкого не сталося: не спалахнуло світло, не задзвеніло повітря, не з’явився жоден портал. Але простір перед ними раптом перестав виглядати цілісним. Дерева посунулися ближче, хоча не рухались, тіні ледь запізнилися за формами, а повітря стало каламутним, як вода, яку щойно сколихнули.