Розділ 6

Темрява не була пустою — вона дихала.

Лія відчула це не одразу. Спочатку було лише важке, тягуче відчуття, ніби вона пливе крізь щось густе, майже матеріальне. Повітря не наповнювало легені, а лише ковзало по них, не доходячи до кінця. І разом із цим прийшло інше — відчуття, яке не мало назви, але заповнювало її повністю.

Голод.

Не людський. Не той, що можна втамувати їжею.

Це було щось глибше — інстинкт, що розтягувався під шкірою, стискав ізсередини, змушував рухатися, навіть якщо вона ще не усвідомлювала, куди саме.

Вона відкрила очі — і світ перед нею не склався в знайомі форми.

Все було ніби роздвоєне, розтягнуте. Контури предметів не трималися на місці, вони ковзали, переливалися, змінювалися, наче реальність не могла остаточно визначитися, якою їй бути. Кольори здавалися неприродно глибокими, занадто насиченими, і водночас — чужими.

І тоді вона зрозуміла, що рухається.

Не крокує. Не біжить. Ковзає.

Її тіло не мало чіткої форми — воно змінювалося разом із рухом, витягувалося вперед, розтікалося, збиралося знову. І це було дивно природно, ніби так і має бути.

І тільки через мить прийшло усвідомлення.

Це одночасно вона і не вона.

Ця суперечність розірвала думку, і разом із нею повернувся той самий голод. Він раптом загострився, став різкішим, спрямованим. Лія відчула, як щось у ній тягнеться вперед, фокусується, знаходить ціль.

Запах.

Теплий. Живий.

Болісно привабливий.

Вона не просто відчула його — вона знала його.

І знала, що має йти за ним.

Світ перед нею різко зібрався в точку, коли вона побачила дві людські фігури. Занадто чіткі на фоні викривленого простору.

Одна, знайома до болю, вона сама. І поруч — Кайр.

У цей момент щось у ній різко зрушило. Наче дві частини свідомості зіткнулися одна з одною.

Одна — тягнула вперед.

Інша — відступала.

Вона намагалася зупинитися. Це було схоже на спробу зупинити хвилю, яка вже накриває берег. Її “тіло” лише сильніше напружилося, рух прискорився, і голод, замість того щоб зникнути, перетворився на майже нестерпне бажання.

Вона бачила, як Лія попереду робить крок назад. Як напружуються її плечі. Як вона не встигає. І водночас відчувала — занадто чітко — як хоче дотягнутися, торкнутися, розірвати, поглинути.

— Ні… — подумки сама до себе промовила Лія.

Але думка прозвучала глухо, ніби не належала їй повністю, і саме тоді простір перед нею тріснув.

Лінії з’явилися раптово — тонкі, майже невидимі, але абсолютно чіткі. Вони перетинали простір під дивними кутами, створюючи щось схоже на структуру, яку неможливо було осягнути.

Вона врізалася в них, пробуджуючи болісне відчуття, ніби щось у ній роз’єднується. Лінії не різали тіло — вони проходили глибше, торкалися того, що було всередині, і починали відділяти, розкладати, виймати частини, які вона навіть не встигла назвати.

Рух зупинився. Голод обірвався. Світ навколо знову змінився.

Темрява повернулася, але тепер вона була холодною, чистою, майже порожньою — як місце, де щось уже сталося і залишило після себе тільки слід.

І перед нею стояли вони — фігури Трибуналу. Судді не мали чітких облич, але їх присутність відчувалася сильніше, ніж будь-яка форма. Вони не дивилися на неї — вони дивилися крізь неї, ніби вона вже не була цілісною.

Лія відчула, як її “тіло” більше не тримається разом, наче кожна частина існує окремо.

— Сигнатура нестабільна, — прозвучав спокійний, рівний голос.

— Джерело не фіксується.

— Відхилення від запису.

Слова проходили повз неї, але залишали слід, як хвилі, що торкаються берега.

Вона хотіла відповісти, сказати, що вона — це вона, але це більше не було очевидно.

Лінії з’явилися знову і тепер — з усіх боків. Вони сходилися повільно, майже обережно, але в цьому русі було щось невідворотне. І коли вони торкнулися її вдруге — вона відчула, як щось із неї витягують. Те, що вона не встигла ще зрозуміти як частину себе.

Відчуття було настільки чистим, що в ньому не було навіть болю — тільки усвідомлення втрати.

— Приступаємо до ізоляції.

— Блокування джерела.

І тоді голос став ближчим:

— Ідентифікація: Еліара.

Слово не просто прозвучало. Воно знову у ній ніби відгукувалося.

— Еліара, — повторив голос.

Лінії різко зімкнулися.

І світ розчинився.

Лія підскочила в ліжку з криком, який вирвався з неї сам — сирий, надламаний, зовсім не схожий на людський голос. Повітря не зайшло одразу. Воно застрягло десь у горлі, як тоді — там.

Вона судомно вдихнула ще раз, ще, але легені ніби не слухалися, не відкривалися до кінця.

— Ні… ні, ні…

Її пальці вп’ялися в простирадло. Тіло тремтіло — не дрібно, а глибоко, зсередини, так, ніби цей тремор не можна було зупинити.

Кімната.

Стіни.

Ліжко.

Вона тут.

Вона тут.

Лія різко провела руками по обличчю, по шиї — ніби перевіряючи, чи все на місці, чи вона ще… цілісна. Дихання виривалося уривками. Серце билося занадто голосно, віддаючи в скронях. Відчуття порожнечі максимально посилилося, наче щось справді вирвали.

Вона притиснула долоню до грудей.

Темрява в кімнаті була м’якою, але після того, що вона щойно бачила, навіть вона здавалася небезпечною.

Двері прочинилися майже безшумно, і в кімнату прослизнуло тепле світло — не яскраве, не різке, а таке, що не ранить очі.