Розділ 5

Дерева вже не змикалися над головою так щільно, світло просочувалося крізь гілля все сміливіше, тепліше. Повітря стало іншим — менш вологим, менш важким. Звуки поверталися: десь далеко щебетали птахи, ледь чутно шумів вітер у листі.

Земля тут була вкрита дрібним камінням, і Лія відчувала кожен виступ, кожну подряпину. Кров на підошвах підсохла, але це не полегшувало — лише стягувало шкіру ще сильніше.

Вона більше не просила зупинитися.

Кайр теж мовчав. Лише інколи кидав короткі погляди вперед, ніби перевіряючи шлях. Після бою в ньому щось змінилося — не зовні, не так, щоб це можна було одразу назвати, але рухи стали трохи стриманішими.

Ще кілька кроків — і дерева розступилися зовсім.

Лія підняла погляд… і зупинилася.

Попереду стояв будинок.

Невеликий. Світлий. Наче зовсім не з цього світу.

Стіни з теплого каменю, майже кремового, з м’якими прожилками. Вікна — дивної, округлої форми, ніби їх вирізали не за лінійкою, а за чиїмось відчуттям краси. Уздовж стін тягнулися виткі рослини, вкриті дрібними квітами — блідо-жовтими, майже прозорими на сонці.

Перед входом — низькі сходи і дерев’яні двері, трохи потерті, але доглянуті.

Ніяких веж. Ніякого каменю, що поглинає світло. Ніякої загрози.

Лія кліпнула:

— …це що? — тихо, майже недовірливо промовила вона.

Кайр зупинився поруч:

— Твоє житло.

Вона повільно повернула голову до нього:

— Ти серйозно?

Він не відповів.

Лія гірко усміхнулася, але в цій усмішці не було нічого веселого.

— Це якийсь жарт? Чи у вас тут така нова форма ув’язнення? З квітами?

— Ти житимеш тут, — повторив він рівно.

У цей момент двері будиночка тихо скрипнули.

Лія здригнулася і автоматично зробила крок назад.

На порозі з’явилася жінка.

Невисока, з м’якими рисами обличчя і темним волоссям, зібраним у недбалий вузол. На ній була проста світла сукня, без жодних прикрас, але акуратна, чиста. Рухи — спокійні, неквапливі, ніби вона зовсім не боялася того, що могло виходити з цього саду.

Вона подивилася спочатку на Кайра — коротко, з легкою тінню розуміння в погляді. Потім — на Лію. І її вираз обличчя одразу змінився.

— Ох… — тихо видихнула вона і швидко спустилася сходами. — Дитино…

Лія навіть не встигла відреагувати, коли жінка вже була поруч і нахилилася, поглянувши на її ноги.

— Та ти ж уся… — вона не договорила, лише м’яко торкнулася її щиколотки, обережно, ніби боялася зробити боляче. — Як ти взагалі дійшла?

Лія розгублено кліпнула. Це було… занадто нормально. Занадто людяно. Вона інстинктивно відсахнулася на півкроку.

— Я… нормально, — буркнула вона, більше за звичкою, ніж від правди.

Жінка підняла на неї очі — теплі, уважні.

— Звісно, нормально, — тихо сказала вона, але в голосі була така м’яка іронія, що Лія навіть не образилася. — Ходімо. Треба це обробити, поки ти ще стоїш.

Вона легко взяла Лію за руку — не тягнучи, не змушуючи, а скоріше запрошуючи.

Лія мимоволі глянула на Кайра. Той стояв трохи осторонь, спостерігаючи. Ні втручання. Ні коментаря.

— Це… — Лія кивнула в бік жінки. — хто?

— Сора, — коротко відповів Кайр.

Жінка ледь усміхнулася.

— Просто Сора, — додала вона спокійно, ніби це було достатньо.

Лія ще раз подивилася на будинок. Потім — на свої ноги. Потім — знову на Сору. Щось у грудях дивно стиснулося.

— Це не виглядає як… — вона замовкла, не знаючи, як закінчити.

— Як що? — м’яко запитала Сора.

Лія тихо видихнула:

— Як місце, де тримають під наглядом.

На мить запала тиша.

Кайр відповів першим:

— І не має виглядати.

Лія різко повернулася до нього:

— Тобто так і є?

Він зустрів її погляд спокійно: 

— Ти тут не вільна, Ліє.

Кілька секунд вона просто дивилася на нього.

Потім коротко, сухо всміхнулася.

— Я вже почала здогадуватися.

Сора легенько стиснула її руку.

— Ходімо всередину, — тихо сказала вона. — Решту можна з’ясувати пізніше.

Лія ще раз глянула на будинок — світлий, теплий, майже затишний, і дозволила Сорі повести себе до дверей.

Лія переступила поріг… і мимоволі завмерла.

Всередині було тепло.

Не просто фізично — інакше. М’яке світло розливалося по кімнаті, ніби не мало чіткого джерела. Стіни — світлі, з тим самим каменем, що й зовні, але тут він виглядав живішим, теплішим. Уздовж них тягнулися дерев’яні полиці з простими речами: глиняний посуд, кілька книг, складені тканини.

Праворуч стояв невеликий диван, оббитий темною тканиною, трохи потертий, але зручний на вигляд. Перед ним — низький стіл. Біля вікна — крісло з пледом, недбало перекинутим через спинку.

Усе виглядало… обжитим. Не як місце, куди когось привели, а як місце, де хтось жив.

Лія повільно провела поглядом по кімнаті, ніби шукаючи підступ і не знайшла.

— Сідай, — тихо сказала Сора, відпускаючи її руку і вказуючи на стілець біля столу.

Лія послухалася без заперечень. Сіла обережно, ніби навіть найменший рух міг зробити боляче сильніше.

Сора вже дістала з полиці невелику миску і тканину. Вода з глечика ледь зашуміла, коли вона наливала її, і цей простий звук раптом здався Лії дивно заспокійливим.

Кайр тим часом зайшов слідом. Озирнувся коротко — ніби перевіряючи, що все на місці — і, не сказавши ні слова, пройшов до дивану й сів. Вальяжно, ніби був тут не гостем, а господарем. Розслаблено відкинувся на спинку, витягнув ноги, схрестивши їх у щиколотках.

Наче нічого особливого не сталося.

Лія кинула на нього короткий погляд.

— Зручно? — сухо спитала вона.

— Цілком, — так само спокійно відповів він.

Сора тихо зітхнула, ніби звикла до такого тону.

— Не рухайся, — м’яко сказала вона Лії, опускаючись перед нею на коліна.

Коли волога тканина торкнулася шкіри, Лія різко втягнула повітря.