Розділ 4

Коли вони переступили межу міста, ніч уже підходила до свого завершення. Яскравий світанок нарешті приніс довгоочікуване тепло.

Воно було м’яким, майже обережним — ковзало по каменю, торкалося стін, осідало на шкірі. Після глухої, крижаної темряви це відчувалося так різко, що Лія на мить заплющила очі.

Вулиці міста були геометрично рівні, ніби їх накреслили циркулем. Старезний камінь під ногами місцями блищав, тому що його роками полірували кроками.

Будинки піднімалися з обох боків — високі, з дивними вікнами. Жодне не повторювалося.

Одні — вузькі й витягнуті, як тріщини. Інші — округлі, але з нерівними краями. Деякі ламалися під кутами, ніби їх форма змінювалась уже після того, як їх створили. Скло переливалося — іноді теплим відтінком, іноді холодним.

Навколо круглих, ніби кошики, балконів звивалися невідомі рослини, що квітли усіма кольорами веселки. Кожна квіточка то відкривалася, то закривалася, передаючи якись сигнал. 

У променях ранкового сонця це місце здавалося неймовірно красивим.

Лія раптово зупинилася і роздратовано видихнула.

— Все. Стоп, — різко сказала вона.

Кайр не зупинився.

— Що саме?

— Це. — вона розвела руками. — Ти мовчиш, я нічого не розумію, мене кудись ведуть, ніби я… багаж. Ти серйозно думаєш, що я просто піду й не буду питати?

Він зітхнув, але не обернувся.

— Питай.

— Як я тут опинилася?

Крок.

Ще один.

— Я не знаю, — роздратовано  відповів він.

— “Не знаєш”? — її голос піднявся. — Це твоя відповідь?!

Кайр змушений був зупинитися теж. Повернувся до неї повільно.

— Так.

— Я була у своєму ліжку, — вона говорила швидко, різко, слова майже зривалися. — Просто… спала. І тепер я тут. У якомусь… — вона озирнулась на місто попереду, — …цьому. І ти кажеш “не знаю”?

— Так працюють розриви.

— Які ще розриви?!

— Межові. Між світами, — Кайр насупився, — Але при твоєму переході розриву не було зафіксовано. Таке трапилось вперше.

Лія нервово всміхнулась:

— Люди просто час від часу провалюються кудись не туди?

— Ні.

— Чудово. — її усмішка зникла. — Тоді чому я?

Кайр дивився на неї довше, ніж раніше.

— Ми не знаємо.

— А що ви знаєте? — Лія крикнула майже істерично, — Ви нічого не знаєте, але виносите якісь “рішення”! Якщо я вже сюди якось потрапила, чому ти не можеш просто відправити мене назад?

Кайр наїжачився:

— Бо це не двері, які можна відкрити і закрити!

— Але ж я якось сюди прийшла!

— Ти не “прийшла”.

— О, вибач, — вона різко змахнула рукою. — “Провалилась у міжсвітовий розрив, якого не було”. Це сильно змінює суть?

— Так, — він майже прошипів, — Бо це нестабільно. Неконтрольовано. І небезпечно.

— Для кого? — одразу кинула вона.

— Для всіх.

Лія дивилась на нього, і в її погляді вже не було лише злості — там зароджувався страх і абсолютне неприйняття ситуації.

— Тобто ти хочеш сказати, що я тут застрягла?

Кайр мовчав.

— Скажи, — тихіше, але ще небезпечніше сказала вона. — Я. Тут. Застрягла?

— Поки що — так.

Слова Домокловим мечем повисли в повітрі.

Лія відвернулась різко, ніби її вдарили.

— Прекрасно, — прошепотіла вона. — Просто прекрасно.

Вона провела рукою по обличчю, вдихнула, але це не допомогло.

— І замість того, щоб хоча б спробувати щось зробити, ти… що? Ведеш мене кудись і читаєш правила?

— Я виконую рішення.

— Мені байдуже на ваше рішення!

— А мені — ні.

Вона різко обернулась до нього:

— Та що з тобою не так?!

Кайр зробив крок назустріч.

— Зі мною — все в порядку. Це ти з’явилась там, де не повинна була.

Кілька секунд вони просто дивились один на одного.

— Знаєш що, — тихо сказала Лія. — Я б краще залишилась із Селест. Або Ренаром. Вони хоча б не поводяться як довбні.

Щось у його погляді коротко змінилося. Але зникло так само швидко.

— Не тобі обирати.

— Та я вже зрозуміла.

Їх діалог перервав гучний дзвін. Потім ще один. І ще.

Над дахами, на вузьких виступах і баштах, рухалися невеликі істоти.

— Гобліни, — ніби почувши німе питання Лії, сказав Кайр.

Це були невисокі, з довгими руками й непропорційно великими долонями істоти. Їхня шкіра мала сірувато-зелений відтінок, а очі — занадто світлі, майже повністю білі. Вони були одягнені в прості пояси й короткі жилети, обвішані металевими кільцями.

У руках вони тримали молоти і узгоджено били в дзвони. Звук розходився містом хвилями.

— Це що… — Лія не відводила погляду. — серйозно?

— Ранковий сигнал, — коротко відповів Кайр. — Початок циклу.

— І у вас для цього… гобліни?

— Вони цим займаються.

Один із них різко повернув голову, подивився прямо на Лію і вдарив у дзвін сильніше, ніж інші.

Лія скривилась:

— Мені здається, я йому не сподобалась.

— Ти багатьом не сподобаєшся.

— О, це вже починає звучати як традиція.

Вулиця розширилася, виводячи їх до площі. Тут місто оживало.

Ятки стояли вздовж краю — темне дерево, тонкі металеві каркаси, поверхні, вкриті легким пилом, що світився в ранковому світлі. На них лежали предмети, які важко було одразу зрозуміти: плоскі диски з насічками, маленькі флакони з густими рідинами, тканини, що ніби дихали при кожному подиху вітру.

Люди рухалися швидко, але без метушні.

Темно-сині піджаки.

Брунатні.

І білі.

Біля однієї з яток чоловік у брунатному витягнув із кишені кілька тонких металевих пластин — круглих, але з нерівними краями, ніби їх колись розкололи, а потім знову з’єднали. Вони коротко блиснули в світлі і здавалося, що всередині кожної, під поверхнею, повільно рухався візерунок. Наче там щось жило.

— Це гроші? — тихо спитала вона, кивнувши в той бік.