Розділ 3

Вони не дали їй часу.

— Йдемо, — коротко сказав темноокий.

І простір одразу зламався.

Не розчинився — саме зламався, ніби світ перед очима тріснув і зсунувся вбік. Лія різко втягнула повітря, втрачаючи опору під ногами.

Знову це…

Глибока і пронизлива паніка, що відгукувалася десь у самих кістках, накрила миттєво. Вона стиснула зуби, намагаючись втриматися, але відчуття було таке, ніби її тягнуть крізь щось занадто вузьке для реальності.

— Дихай рівно, — кинув хтось поруч.

Серйозно?..

Світ зібрався так само раптово, як і розпався. Тверда поверхня під ногами. Інше повітря. Інший простір.

Лія різко підняла голову. Камінь. Висота.

Попереду, відділений від інших споруд широким порожнім простором, височів Трибунал.

Він не був просто будівлею — радше чимось монолітним, цілісним, наче його не зводили, а витягнули з надр цієї землі разом із самою скелею. Темний камінь поглинав світло, залишаючи лише холодні, сріблясті прожилки, що повільно тягнулися вгору, закручуючись у складні, майже живі візерунки.

Жодних вікон.

Жодних ознак життя.

Лише високі, вузькі прорізи, схожі на тріщини, з яких просочувалося тьмяне світіння — таке саме холодне й відсторонене, як і магія, що досі відгукувалася в її руках.

Сходи вели прямо до масивних дверей, занадто великих для людей. І занадто мовчазних для місця, де, здається, вирішують долі.

Вона зробила крок назад.

— Не раджу, — спокійно сказав Кайр, навіть не дивлячись на неї, — Ти вже достатньо “зникала”.

Лія стиснула пальці.

— Я не зникала, — слова вирвалися самі.

Він нарешті перевів на неї погляд.

— Це ми ще з’ясуємо.

— Вау, — тихо протягнув той самий хлопець з легкою усмішкою, виходячи трохи вперед. — Навіть не встигли прийти, а ви вже сваритеся. Мені подобається початок.

Кайр навіть не повернувся.

— Заткнись.

— Як завжди, максимально приємний, — без образи відповів той і глянув на Лію, — Не звертай уваги, у нього це замість характеру.

Лія мовчки дивилася на нього. Він виглядав єдиним, хто не намагався її розібрати на частини поглядом.

— До речі, — він злегка схилив голову, — я Рен.

Наче вони стояли не посеред невідомого світу, а десь на звичайній вулиці:

— І, судячи з усього, ти зараз у дуже поганій ситуації.

Без тебе не здогадалась…

— Лія, — коротко відповіла вона, сама не розуміючи, навіщо.

— О, вже краще, — кивнув Рен. — Тепер хоча б зрозуміло, як тебе рятувати. Ну або допитувати. Тут як піде.

— Ніхто її не рятує, — різко кинув Кайр.

Рен лише зітхнув.

— Ти коли-небудь розглядав варіант… не бути таким довбнем?

Вперше втрутилася дівчина:

— Рене.

Він підняв руки в удаваній покорі, але усмішка залишилася.

Темноокий зробив крок уперед, дивлячись кудись у глибину платформи.

— Час іде.

Попереду повільно почали відкриватися масивні двері.

Вздовж поручнів сходів, що вели нагору, на тесаному камені, сиділи істоти.

Спочатку Лія прийняла їх за частину різьблення — надто нерухомі, надто ідеально вписані в архітектуру. 

Тонкі, витягнуті тіла, ніби складені з того ж темного каменю, були вкриті лускою, але зсередини крізь неї просочувалося тьмяне світло. Кінцівки — неприродно довгі, з гострими, майже голчастими пальцями, якими вони чіплялися за край поручнів. Закручені страхітливі дзьоби були майже такої ж величини як і сама голова, а замість очей — вузькі, вертикальні розрізи, в яких ледве тлів той самий холодний відблиск.

— Нічники, — тихо сказав Рен, помітивши, куди вона дивиться. — Не дивись їм у “очі”, якщо не хочеш, щоб вони запам’ятали тебе надовго.

Один із них ледь помітно поворухнувся.

Але цього вистачило, щоб Лія різко відвела погляд.

— Вони… живі? — тихо запитала вона.

— На жаль, так, — так само тихо відповів Рен. — І досить віддані трибуналу.

Кайр навіть не сповільнив крок.

— Вони реагують на загрозу, — кинув він коротко. — І на магію.

Пауза.

— Особливо на таку, як у тебе.

Лія відчула, як липкий страх скрутив їй шлунок.

Вона була абсолютно впевнена: якщо зробить хоч одну помилку — ці істоти не залишаться просто спостерігачами.

Лія перевела погляд на двері.

Трибунал.

Слово знову спливло в голові.

— Ти можеш спробувати втекти, — тихо сказав Рен, опинившись поруч майже непомітно. — Чисто теоретично.

Вона глянула на нього.

— І?

Він злегка всміхнувся.

— Я б поставив на те, що не вийде.

Пауза.

— Але я люблю, коли мене дивують.

— Досить, — холодно обірвав Кайр.

Двері відчинилися повністю.

Над входом, врізаний у камінь, темнів символ.

Лія спочатку не зрозуміла, що саме вона бачить.

Лінії перепліталися, накладалися одна на одну, утворюючи складний візерунок, який ніби змінювався, варто було лише спробувати сфокусуватися. Щось схоже на коло — але розірване в кількох місцях. Усередині нього — тонкі, вигнуті знаки, що нагадували то літери, то тріщини.

І крізь усе це проходила одна чітка, різка лінія. Наче розріз. Наче вирок.

Світло в символі не було рівномірним — металеві відблиски з домішками тіні повільно рухалися всередині вирізьблених ліній, створюючи відчуття, що він… дихає.

Лія мимоволі затримала погляд.

І в ту ж мить щось усередині різко відгукнулося, ніби вона вже це десь бачила.

— Не дивись довго, — тихо сказав Рен поруч.

Лія різко відвела погляд.

— Чому?

Він на мить замовк, ніби зважуючи, чи варто відповідати:

— Бо він дивиться у відповідь.

Кайр навіть не обернувся.

— І якщо він тебе “побачить” раніше, ніж треба — у нас з’являться проблеми.

Чудово. Просто чудово.

— Рухайся, — сказав Кайр.