11. Інгемар

Дружині, напевно, набридло чекати на відповідь і вона підняла погляд, але не заговорила. Закусила губу, дивлячись мені в очі, і на одну мить здалася настільки зворушливою, що захотілося притиснути її до себе і забрати назавжди.

Але вона існувала лише в моїй уяві…

- Лів! - голос пролунав зовсім поряд.

Я обернувся, помітивши чорнявого чоловіка, який наближався до нас. Він посміхнувся моїй співрозмовниці, а на мене кинув зневажливий погляд. Підійшов, огорнувши наш столик запахом гіркого парфуму і, схилившись, цмокнув Олівію в щоку.

Не знаю яким дивом мені вдалося придушити порив схопити незнайомця за комір і ткнути обличчям у столик, але я спокійно підвівся і прямо глянув йому в очі. Чоловік виявився трохи нижче за мене, але погляд у відповідь був сповнений рішучості.

Та хто він такий?!

- Майкле! - Олівія підхопилася на ноги та легенько відштовхнула чоловіка. - Почекай мене біля ліфта, ми вже майже закінчили.

- Якщо закінчили, то можу забрати тебе звідси, - Майкл навіть не глянув на дівчину, продовжуючи свердлити мене поглядом. Я хижо усміхнувся. Не знаю, хто він такий, але спопелити поглядом вогняного мага точно нереально.

Подумки потягнувся до сили, але тут на мене чекало розчарування. Магії я не відчував. Хоча й здаватися не поспішав.

- Тебе ж попросили почекати, - тихо сказав я, але від цього тону люди, які стояли неподалік, озирнулися й інстинктивно позадкували. В очах Майкла промайнуло здивування, але до його честі він не здригнувся:

- А з тобою вже скінчили!

- Майкл! - підвищила голос Олівія, вклинюючись між нами. Вона виявилася ближче до мене, і я цим безсоромно скористався, легко взяв дівчину під лікоть і присунув до себе. Вона здивовано глянула на мою руку, потім підвела голову, дивлячись мені в очі знизу нагору. Голос її став тихішим і менш впевненим: - Мені вже, дійсно, час іти.

- Ми можемо побачитись ще? - спитав майже пошепки, зазначивши, що в неї дуже гарні губи.

- Побачитеся, - в'їдливо відповів Майкл. - В суді.

Він уже починав мене дратувати! Різко підняв голову, обдарувавши його вбивчим поглядом. Чоловік лише стиснув щелепи, готуючись до мого випаду, але остаточно поставити його на місце мені не дала Олівія. Вона вивільнилася з моїх рук і з жалем промовила:

- Нам нема чого більше бачитися, Ітане. Я не дозволю над собою знущатися. Краще виріши остаточно як ти до мене ставишся, а тільки після цього ми всі обговоримо.

Вона збиралася розвернутись, але я не зміг відпустити. Торкнувся її плеча утримуючи та заговорив:

- Вранці я спілкувався з якоюсь людиною, яка стверджувала, що хоче подати на тебе позов до суду.

Олівія глянула на мене з підозрою, підняла брови.

- Він хоче довести, що мій підпис на тих документах не справжній, а після цього відібрати в тебе половину всього. Якщо це у твоїх силах – убезпеч себе.

- Навіщо ти мені це говориш? - зовсім розгубилася дівчина. На її обличчі відобразилися гіркота та нерозуміння.

Я забрав руку з її плеча, не в змозі так само легко відпустити чарівний погляд. І видихнув майже нечутно:

- Не хочу, щоб Ітан нашкодив тобі.

- Так, Лів, йдемо. Не слухай його! - Майкл схопив Олівію за руку і потяг за собою. Вона покірно пішла за ним, а я дивився їм услід, стискаючи пальці в кулак.

Звідки взялося це болюче відчуття, що вона моя? І чому так хочеться відрубати руку, що зараз тримає її лікоть?

Вони вже дійшли до пропускної, а я так само стояв біля столика, бажаючи запам'ятати її ходу і блиск волосся.

Обернися! Я хочу ще раз побачити твої очі.

Майкл щось говорив Олівії, схилившись до її вуха. Його губи мало не торкалися її волосся, викликаючи у мене печіння в легенях. Парочка майже зникла з поля зору, коли дівчина нарешті обернулася. Наші погляди зустрілися лише на мить, але чомусь на душі полегшало.

У кишені запікав смартфон. Напис сповістив, що мене прагнула чути Моллі. Ось тільки мені не хотілося з нею говорити, тому заглушив мелодію і повернув прилад на місце.

Ще якийсь час блукав між величезних будинків, розглядав людей, насолоджувався безтурботним часом, без тягаря корони, що давить на скроні, вічних засідань та інтриг. І особливо без необхідності розгрібати створені Альвою проблеми.

– Ітане! Ось ти де! - заволала Моллі, підбігаючи до мене. Як вона мене взагалі знайшла? Брюнетка схопила мене за руку, її худі пальці зімкнулися на зап'ясті не гірше за кайдани.

- Швидше! - вона жваво потягла мене за собою. - Ми вже й так запізнюємося! Я обіцяла батькам, що ми приїдемо на вечерю.

- Яким батькам? - не зрозумів я. Моллі примхливо надула і так надто великі губи:

– Моїм батькам! Ти ж обіцяв, що ми поїдемо на кілька днів до мого рідного міста! Я вже речі до машини перенесла. Ідемо!

– Я нікуди з тобою не поїду, – відмовився, зупинившись. Моллі сіпнулася вперед, але з таким успіхом могла тягнути за собою скелю. Ваги дівчинці не вистачало.

- Як це не поїдеш? - обурилася коханка та повернулася до мене. - Ти мені обіцяв! Я вже подружкам зателефонувала, і мама моя на нас чекає!

Я хотів сказати, що їй краще виїхати одній, а ще краще там і залишитися, але не зміг вимовити жодного слова. Несподівано похитнувся, і в очах потемніло.

Наполегливий стукіт у двері моєї спальні змусив підскочити з ліжка.

- Ваша величність! Біда!

- Що знову? - крикнув я, хапаючи халат. Побіжний погляд у вікно підказав, що до світанку ще кілька годин. Але звідки така заграва?

Відповідь на останнє запитання долинула з-за дверей:

– Пожежа!