10. Інгемар

– Ітане!

Я прокинувся через те, що хтось смикав мене за плече. Насилу розліпив очі. Здавалося, що я лише хвилину тому опинився у своєму ліжку.

Поруч зі мною лежала знайома брюнетка з великими губами. Здивовано оглянув її, не відразу зрозумівши, що знову бачу той дивний сон.

- Ітане, прокидайся! - не заспокоювалась брюнетка. Я скривився і сів, протираючи очі. Чому я прокидаюся з нею? Невже я навіть уві сні не міг бути щасливим у шлюбі? Адже Олівія здалася набагато приємнішою, ніж Моллі. Цікаво, чи зможу я побачити її цього разу?

- Відповідай на дзвінок!

Тільки зараз зрозумів, що дратівливий звук на фоні голосу Моллі - знайоме пілікання прямокутника. Відкинувши ковдру, взяв його з тумбочки та побачив напис: «Вілсон. Адвокат».

- Котику, йди на кухню, я спати хочу! - скиглила Моллі, відвертаючись і натягуючи ковдру на голову. Я вирішив дослухатися до її поради та вийшов зі спальні. Торкнувся пальцем зеленого кола, як минулого разу мені показала коханка і приклав засіб зв'язку до вуха.

– Слухаю.

- Доброго ранку, Ітане, вибач, що рано, але питання досить термінове, щодо Лів, - затараторив прилад гугнявим голосом. - Я переглянув усі документи. Будинок формально записаний на тебе, але поки ви у шлюбі це ваше спільне майно. Його доведеться ділити й це зараз найкращий варіант. Схема, яку тобі пропонують дуже ризикова і потребує витрат. А так зможеш без головного болю відсудити половину. І щодо того, що сталося вчора: ми зможемо довести, що ти був у стані афекту і твій підпис на документах не дійсний. Я сьогодні ж припрошу в адвоката Лів скан документа. До речі, ми можемо подати позов до суду за моральний тиск. Справу швидше за все програємо, але нерви попсуємо їй добряче.

Я слухав цей монолог і насилу пробирався крізь незнайомі мені слова. Чоловік замовк, очевидно, чекаючи на мою реакцію. Єдиним, що я зміг запитати було:

- Що це Лів?

- Лів це скорочено від Олівії, - після паузи відповів гугнявий. - Я про твою дружину. Ти наче сам її завжди так називав.

- Лів, - слухняно повторив, дивлячись у вікно. Ззовні панував ранок, а місто вже гуло, ніби воно взагалі ніколи не замовкало. З кухні бізнес-центр було ледве видно. Другим питанням я увігнав співрозмовника в ще більший ступор: - І ми збираємося влаштувати їй проблеми?

Мовчання тривало майже пів хвилини, а на тлі зашарудів папір, наче гугнявий звірявся з лиходійським планом.

- Ти ж учора подзвонив і сказав, що вона змусила тебе підписати документи про відторгнення рахунків, але ти навіть не пам'ятаєш цього, - розгублено сказав мені голос. Ось тільки я чудово пам'ятав, що я зробив, про що й повідомив співрозмовнику. Він зовсім знітився: - То що ти тепер хочеш, Ітане?

- Хочу, щоб Лів дали спокій. Гроші та будинок мають залишитися їй. І жодних зайвих проблем.

- Нічого не розумію, - промимрив чоловік. - Але як же…

- Повторити по складах? - з погрозою в голосі перепитав я.

- Ні, - швидко схаменувся співрозмовник. - Я все зрозумів. Готуватиму папери до розлучення. Ще наберу тебе згодом.

Я відклав прилад і подався в душ.

Моллі ще спала, коли я, знайшовши зручне вбрання, вийшов на вулицю. Мода цього світу мене дивувала: дівчата воліли носити штани та дуже об'ємні кофти, чоловіки хизувалися яскравими шкарпетками, які виднілися над тканинним взуттям з плоскою підошвою. Більшість ходили вулицею, уткнувшись очима у знайомий прямокутник, який Моллі назвала смартфоном. Як цією штукою користуватись я до кінця не зрозумів.

Місцевий засіб пересування для мене так само залишався загадкою, я зовсім не відчував потоків сили, а тому міг лише здогадуватися якась магія змушує крутитися чорні колеса.

Будинки вражали своєю висотою, наче місцеві жителі хотіли бути якомога ближчими до небес. Місто каменю, металу і скла було практично повністю позбавлене зелені, якщо не рахувати клумб, які самотньо влаштувалися вздовж алей, сховалися за хитрими огорожами й тихо шелестіли листочками.

Розглядаючи місцеву архітектуру та вдивляючись в обличчя людей, я раптово побачив знайому постать. Темно-сині штани, що обійняли стрункі ноги, привернули мою увагу. Світла блузка і тонкий срібний ланцюжок дуже личили Олівії. Вона несла сумочку на зігнутому лікті, а в другій руці тримала смартфон, приклавши його до вуха і, здається, з кимось сперечалася. Вона вправно лавірувала між людьми, прямуючи до скляних дверей бізнес-центру. Я кинувся їй назустріч до того, як обдумав цю витівку, і зустрівся з дружиною поглядом біля входу.

- Я передзвоню, - повідомила вона смартфону, окидаючи мене напруженим поглядом, ніби підозрювала у спробі замаху на неї. - Що ти тут робиш?

Олівія озирнулася, ніби шукала когось, але знову перевела погляд на мене.

- Хотів зустрітися, - чесно зізнався, сам не знаючи навіщо зараз підійшов до неї.

- Здається, ти вчора мені вже все сказав, - голос дружини був суворим, а за стриманим тоном ховалося роздратування.

- Але ти так і не повідомила про інші документи, які я мав підписати, - нагадав Олівії. Її очі здивовано розширилися, а потім підозріло звузилися:

- Якщо ти поставив собі за мету звести мене з розуму, то в тебе непогано виходить, - відважила вона мені сумнівний комплімент. Я спробував знайти у своїх словах щось схоже на спробу такого впливу, але відповів негативно:

- Ні, навіть не думав про це. Минулого разу так і не дочекався зв'язку, а сьогодні вирішив пройтися і побачив тебе. Ти дуже гарна, Лів.

А ще мені подобалося, як легко її ім'я зривається з вуст, воно здавалося м'яким і ніжним, мов збиті вершки.

В очах навпроти плескалося таке зілля емоцій, що я навіть не зміг би з упевненістю сказати, чи вважають мене небезпечним, чи просто божевільним.

- Дякую, звичайно, - пробурмотіла дружина, розгублено розглядаючи мене, а потім глянула на смартфон і сказала: - У мене є трохи часу до початку робочого дня, я хотіла випити кави. Приєднаєшся?