Роздiл 24. Сонце у ночi

Шлях від Гірема до руїн Рахва-Іс займав трохи більше дня їзди верхи. Витративши на збори не більше години, ми, нашвидкуруч попрощавшись із жителями та запевнивши їх у тому, що обов'язково завітаємо на зворотному шляху, рушили в дорогу.

Незважаючи на обурене пирхання з приводу сну верхи на коні, Бетсі відключилася практично відразу. Підвівши свого коня до неї, Руана обережно витягла вуздечку з рук дівчини і прив'язала до збруї.

Аж до самої ночі ми їхали в цілковитій тиші, даючи перепочинок своїм думкам і налаштовуючи себе на майбутнє випробування. Те, що буде непросто, розумів кожен із нас. Не дарма ж Старий авансом видав нам такі дорогі й унікальні предмети? Навіть рідкісні привали, що ми влаштовували, даючи коням відпочинок, минали в тиші — кожен займався перевіркою свого спорядження, приводячи його до ладу.

Наш шлях пролягав уздовж гір, на південний захід від Гірема. До першої зупинки на нічліг ми встигли проїхати дві третини шляху, в'їхавши в ліс і минувши луки, що розділяли його і Гірем. Рахва-Іс, якщо вірити картам і тому, що нам сказали, був трохи далі.

Вже звична для мене ранкова зарядка більше скидалася на розминку й розігрів м'язів, ніж на виснажливі тренування, якими нагороджував мене Шаграт раніше. Більшу частину часу він присвятив бою зі зброєю, провівши зі мною навчальні поєдинки і закінчивши зарядку годинною медитацією та роботою з джерелом. Цього разу я зміг самостійно його знайти, що мене неабияк потішило — завжди приємно, коли сам помічаєш свій прогрес.

— Ну що, готові надрати дупи мутантам? — бадьоро запитав усіх гном за сніданком.

— Я все ж таки сподіваюся, що ми взагалі знайдемо скриньку на першому ж повороті й змиємося, — відповів я.

— Хох! Ну-ну! Якщо все так і буде — з мене барильце! — заявив гном, вдаряючи ребром однієї долоні по іншій.

— Ні, якось слабко. От якби барильце вина... — протягнув я у відповідь, — а то надто дешево ти оцінюєш таке благе передбачення.

— Домовилися, але якщо зустрінемо якихось потвор, то ти мені ставиш, так? — сходу випалив гном, жадібно подаючись уперед.

— А печінка не лусне? — запитав я.

— Не лусне — її кіраса тримає, — відповіла за гнома Бетсі, — от якщо її перед цим зняти…

— То ми побачимо неголені пахви гнома, — додала Руана, — тож нехай п'є в кірасі й не лускає, бо пити доведеться вже нам.

— Нормальні в мене пахви! — трохи ображено буркнув Свак, — чого ви до них причепилися?

— Із кісками, так? Як на бороді? — завзято запитала Бет, нахабно посміхаючись, на що гном запихкав і грізно помахав їй пальцем.

— Гаразд, гасимо багаття і їдемо. Раніше почнемо — раніше закінчимо, — сказав Шаграт.

— Цур, Вася його затопче, — випалив гном, — якраз його чоботи на вогнетривкість перевіримо!

— Може, краще перевіримо, чи вміють гноми літати? — огризнувся я.

— Це як? — запитав збитий з пантелику Свак.

— О! Легко! Ти стаєш до мене спиною, трохи присідаєш, а я даю тобі добрячого стусана під зад. Тут у чому фішка: що сильніше я вдарю, і що краще ти згрупуєшся, то далі пролетиш. Згоден? Зробимо з тебе десантну одиницю!

— Ух, гаденя, — обурився Свак. — Об мій кам'яний зад тільки ногу зламаєш, зрозумів?

Про те, що ми наближаємося до мертвого міста, я зрозумів, коли з-за дерев на нас вистрибнув схожий на лису пантеру з пащею крокодила звір. На його нещастя, своєю ціллю він обрав худорлявого ельфа, вважаючи того легкою здобиччю, за що й поплатився шматком своєї зубастої морди.

— Хм… здається, я стану багатшим на барильце вина, — задоволено зауважив Свак, проводжаючи поглядом лежаче тіло мертвої потвори.

— Ми ще в самому місті не були — раптом там порожньо? — відповів я.

— Зате питання з конями знято, — сказала Бетсі, — потрібно їхати на них у місто. Так буде шанс, що вони виживуть. Тут їх точно з'їдять.

— Туди три місяці по горах, назад півдня на орлах, — пробурмотів я, — а в нас те ж саме, але з точністю до навпаки.

Через півмилі ліс розступився, випускаючи нас на величезний луг, у центрі якого й знаходилося мертве місто. Повністю обнесене кам'яною стіною, зарослою кучерявими рослинами, трохи схожими на ліани, воно скидалося на колись бачені фотографії стародавнього ацтекського міста, яке було знайдено в самому центрі джунглів. От тільки замість східчастої піраміди Рахва-Іс вінчала велика, трохи схожа на готичний замок будівля, з гострим шпилем.

— Б'ємося об заклад, скринька на останньому поверсі он тієї башточки? — награно веселим голосом запитав я, — і ліфта там немає!

— А що таке ліфт? — одразу ж запитав мене Свак.

— О! Це дуже корисна штука, яка може доставити твій гном'ячий зад з першого поверху на останній.

— Це ти про себе так? — огризнувся Свак, — так ти, хлопче, не потягнеш мене. Кволуватий!

— Тихіше! — шикнув на нас Шаграт, — виберемося звідси, тоді й наговоритеся.

У місто ми в'їжджали через кимось дбайливо прочинені високі ковані ворота. Перестук копит наших коней лункою луною розносився вулицями міста і, відбиваючись від стін та будинків, повертався назад.

— А от про м'які капці для конячок ми не подумали, — нервово пробурмотів я.

Проїжджаючи широким проспектом вулиці, ми рухалися в бік будівлі, що підносилася над містом. Звідусіль темними отворами своїх вікон на нас дивилися будинки. Зрідка нам траплялися кинуті поспіхом вози з ящиками, що розсипалися на потерть. Просуваючись пустельними вулицями, ми не зустріли нікого: ні страшних створінь вівісекторів, ні навіть мертвих жителів цього міста. Складалося враження, що все населення разом із тваринами враз зникло, залишивши після себе лише легкий безлад. Єдиними звуками, які ми чули, був перестук копит коней і сумне завивання вітру, що проносився вулицями мертвого міста.

З кожним залишеним позаду перехрестям наша напруга посилювалася: стійким було відчуття, що нас давно помітили й чекають, поки ми самі не заїдемо в пастку.