Розділ 22 Тварюки з пекла

Першим всередину заштовхали мене, аргументувавши це тим, що якщо через мене ця каша заварилася — виходить, мені й заходити в усякі темні прорізи. Тим паче що досвід уже є. За мною без зволікань через поріг каплиці переступили й усі решта.

Усередині будівлі стояла суцільна темрява, яка не дозволяла розгледіти навіть обриси один одного, не кажучи вже про щось більше.

— От же… темно, як у хвурговій дупі, — першим подав голос Свак. — Нічого, зараз ми це…

Збоку пролунали звуки метушні та невиразне бурчання гнома.

— Хм… не працює. Хлопці, у когось магічні світильники пашуть? — розгублено запитав гном.

— Вже неважливо, — відповів Ерел, — світає.

Приміщення поступово заповнювалося м'яким білим світлом. У перші секунди здавалося, що сяє саме повітря, але трохи згодом ми зрозуміли, що стоїмо в щільному білому тумані.

— Кумедне місце, — зауважив Шаграт.

Поступово туман розвіювався, відкриваючи нам воістину приголомшливий краєвид.

Ми стояли на добре знайомому мені місці — рівному кам'янистому майданчику біля дерева, схожого на величезний бонсай. Багряним небом пропливали поодинокі біло-рожеві хмари, з яких то й річ виринали летючі острови.

— Хлопці, а закладемося, що я знаю, де ми? — з нервовим запалом запитав я.

— Де ми, й так зрозуміло, — гаркнув Свак, — краще б сказав, як ми сюди потрапили.

— Бочонок елю — і по руках, — миттєво відповів я.

— Згода! — погодився гном, сплюнувши на каміння. — То як ми тут опинилися, розумнику?

— Ніжками. Через дверцята зайшли, — пояснив я.

— Поганчук, — беззлісно буркнув гном. Нашим товариством прокотилися легкі смішки.

Озирнувшись уважніше, я остаточно переконався, що ми перебуваємо в самому центрі острова, на якому я колись пив каву зі Старим. Я навіть пробігся очима по землі в пошуках власних слідів, але не знайшов — мабуть, їх замело пилом.

— Хлопці, здається, нам туди. І на нас уже чекають, — повідомила нас Руана, вказавши кудись убік.

Простеживши за її рукою, ми побачили Старого, який завмер на краю урвища спиною до нас.

— Доброго дня, — розвернувшись, привітав нас Старий, щойно ми підійшли. — Відверто кажучи, я очікував на вас значно пізніше, але те, що ви тут саме зараз — велика удача.

— Що з нашими тілами? — випередивши всіх і опустивши привітання у відповідь, випалив Свак. — Я не відчув ні переходу, ні відокремлення від фізичної оболонки. Але зараз ми в астралі, і мені б хотілося дізнатися, як?

— Вам не варто хвилюватися, Сваку. З вашим тілом, як і з тілами решти, усе в повному порядку — вони в цілості й схоронності.

— У тій каплиці? — запитав я.

— Храмі, — поправив мене Старий, — так, вони саме там.

— Хм… тож ви, виходить, усе-таки Бог, — зауважив Свак.

— З чого ви це вирішили? — ввічливо запитав Старий.

— Ви використали храм і висмикнули нас сюди так, що ніхто цього навіть не помітив. Я не чув ні про кого, хто зміг би провернути подібне і при цьому не був би Богом.

— Та що ви, не я вас переніс на острів, а храм. Я всього лише скористався його можливостями, переналаштувавши точку виходу. Але не будемо про це — у нас із вами занадто мало часу цього разу, щоб витрачати його на дрібниці.

— Мало часу? Здається, під час нашої останньої зустрічі ви такого не казали. Навпаки, запевняли нас, що ми маємо вдосталь часу і можемо не поспішати до руїн, — вирішив уточнити я цей момент.

— Це не пов'язано з вашою місією в Рахва-Іс. З нею я вас як і раніше не обмежую. Суть мого прохання в тому, щоб після нашої розмови ви поспішили назад, до Гірема. Прямо зараз він перебуває під атакою поплічників демонів і, якщо не квапитися, усі жителі будуть принесені в жертву, а на землю ступить один із генералів їхніх армій.

— Шестеро проти купи одержимих культистів, які в змозі захопити ціле селище? — із легким сарказмом запитав я. — Чи не занадто нас мало?

— Пф… що той Гірем захоплювати? Там і воїнів-то толком немає, — замість Старого відповів Свак.

— Так, правда. Гірем — мирне містечко, у якому живуть лише хлібороби та гірники. Зрідка приїздять торговці. Воно досить далеко від кордонів, а довколишній ліс не кишить страшними хижаками. Немає потреби тримати підготовлену охорону.

— Ну та… — протягнув я, згадуючи вартівника, який нас зустрів, — а ті, що є, мають видатне пузо та алкоголізм, а не бойові навички.

— Ви знаєте, скільки їх і чого нам варто очікувати? — поставила найправильніше запитання Руана.

— Так, звісно. На вас чекають дев'ятнадцять демонопоклонників, одинадцять із яких — одержимі. Озброєні як зброєю ближнього бою, так і дальнього, здебільшого луками. Серед них є некромант. У рази слабший за того, якого вам довелося зустріти в ущелині Мрій, але все ж він може завдати вам клопоту.

— Їх небагато, — мовив Шаграт. — Вони йшли за нами?

— Та як вони взагалі вийшли до Гірема? Це ми їх привела? — зачастила Бетсі.

— Ні, це фатальний збіг обставин. Гірем досить віддалений від основних шляхів і тому став їхньою метою. Зараз, як мені не прикро це казати, але я волів би відкласти нашу розмову на вигідніший час. Порятунок кількох сотень невинних життів у рази важливіший.

— Вони все ще в селищі?

— Так, і зараз вони займаються приготуваннями до нападу. Краще поспішити.

— Не хочу здатися безтактним чи меркантильним, але Ви казали про якісь бонуси, що передасть нам Нурга. Він передав нам тільки карту, і я…

— Я вас зрозумів, Василю. Не варто хвилюватися — усе це ви знайдете в храмі, щойно повернетеся.

— Ну, коли так, — сказав я, перезирнувшись із друзями, — то ми готові. Повертайте нас.

— Дякую вам. Це — гідна справа, яка буде гідно винагороджена.

— Врятовані життя самі по собі нагорода, — втрутився Шаграт, — поговоримо, коли буде час. Повертайте нас.

Коротко кивнувши на репліку Шаграта, Старий злегка повів ціпком у наш бік, і нас почало швидко обволікати густим туманом, що піднімався із землі. Коли він розвіявся, ми виявили себе довкола матово-чорної плити вівтаря, усередині старого храму.