Роздiл 20. Перший крок на шляху Життя

─ То що за хмиз ви там збирали, а? ─ сміючись, запитував гном, ─ чи не той «хмиз», що сам нагряне до наступної весни?

─ Васю, а жентельмени…, ─ підхопила Свака Руана,

─ Джентльмени.

─… якщо збирають із дамою хмиз, зобов’язані ж узяти її за дружину? ─ не звертаючи уваги на моє виправлення, закінчила та.

─ Та хмиз ми збирали, чесно! ─ почервоніла як рак, вигукнула Бетсі, ─ просто побачили вогонь і викинули його. Чого даремно його нести, якщо все вже готово, правда?

─ Звісно-звісно! Ми вам віримо, ─ запевнив її Свак, ─ от тільки дай хлопцеві відповісти – нам же цікаво дізнатися, що має зробити жентельмен.

─ Джентльмени, ─ втомлено поправив я його, ─ нічого не зобов’язані, особливо з урахуванням того, що ми дійсно збирали хмиз. От якби…

─ Ні, ну ви чули? Не зобов'язаний! Значить ось що я тобі скажу, люба моя Бет ─ бери все у свої міцні дівочі ручки й одружуй його на собі сама! Яка різниця, хто кому допомагав збирати хмиз?

Дерева довкола нашої галявини знову затрусилися від оглушливого реготу наших друзів. Бетсі сиділа, низько опустивши голову, уся пурпурова й дуже зніяковіла.

─ Ходімо звідси. Нас сьогодні тут не чують, ─ шепнув я дівчині, присідаючи поруч із нею навпочіпки й обережно беручи її за долоню.

─ Угу, ─ тихо відповіла мені Бет, не піднімаючи голови. Я встав і трохи потягнув її за руку, допомагаючи піднятися, а потім узяв її під лікоть, спрямовуючи в бік озера: ─ іди, я зараз.

─ Куди ж ви? Там хмизу немає, ─ знову гоготнув Свак, за що отримав легкого штовхана від Руани.

─ Та що з вами не так, а? Я все розумію й сам люблю пошуткувати, але блін ─ усьому ж є межа! ─ стиха, щоб мої слова не розносилися далі вогнища, дорікав я друзям, ─ ви ж усі точно знали, де ми й що робимо. Ні, я не кажу, що ви підслуховували чи ще щось у такому дусі, але я ж із вами не перший день, і ви б точно не випустили з уваги двох бовдурів наразок нас.

Стиха кажучи все це, я вкладав у свій голос усю гіркоту розчарування цим вчинком, яка затопила мене зсередини. Ті, хто сидів біля вогнища, припинили сміятися й, понуривши погляд, уважно мене слухали.

─ Хлопці, ладно ви з мене одного сміялися б, мені не шкода. Тим більше, що я на це часто заслуговую, але навіщо було ображати її? Тільки через те, що вона імпульсивна й іноді поводиться як скалка в одному місці? Вона дівчина, ау!

─ Васю… ─ спробував перебити мене Шаграт, але я просто відмахнувся від нього, змусивши замовкнути.

─ Народ, ─ додав я гучним шепотом, ─ підіграйте мені. Вона недалеко й стопудово все чує. Я хз, чого вона вас одразу всіх у піше еротичне не послала, але я за рахунок вас, дурнів, собі пару плюсиків зароблю зараз.

─ Думаєш, ще походик по хмиз урвати? ─ весело прижмурившись, запитав мене Свак, ─ схвалюю, схвалюю!

─ Походик не походик, але… сам розберуся, ─ глянувши на гнома, який відверто іржав, огризнувся я.

─ Бочонок елю, ─ шепотом відповів гном.

─ Два, ─ додав Шаграт. Ельф, який сидів неподалік, підняв угору руку, показуючи мені три пальці.

─ А мені, мабуть, вина, ─ повідомила мені Руана.

─ А не жирно? Вина?

─ Так, ти правий. Вино й один день ти називаєш мене пані ─ вона все ж моя подруга й мені буде дуже важко прикидатися, ─ відповіла Руана.

─ Так! ─ виставляючи долоні вперед, обурено шепнув я, ─ два бочонки елю й пляшка вина на всіх, уранці ви вибачитеся перед нею й обійдемося без «пані».

─ Згода, ─ швидко випалив гном.

─ Тільки заради тебе й хмизу, ─ підтримав орк.

Кивнувши, я з незворушним виглядом продовжив їх «шпетити»:

─ Хлопці, та у вас у перших же від нудьги «дах поїде», якщо вона буде тихонею, а це може статися. Ви б хоч думали, над чим жартуєте, ─ сказав я наостанок. Підхопивши пару запечених на прутиках рибин, я швидким кроком пішов у бік озера.

─ Успіху, романтику! ─ долинав до мене веселий шепіт гнома.

Від вогнища не долинало жодного звуку. Хлопці все ж чи то засоромилися, що сумнівно, чи то, що ймовірніше ─ погодилися на моє прохання.

─ Ось, тримай, ─ простягнув я дівчині одну з рибин. Вона мовчки прийняла їжу, ледь помітно кивнувши на знак подяки.

Ми стояли на березі озера й мовчки їли, насолоджуючись неповторним смаком запеченої риби. На водній гладі виднілася лише одна місячна доріжка ─ друга, менша з місяців сьогодні була відсутня на небосхилі.

Легкий вітерець обдував нас, несучи прохолоду в цю спекотну ніч. Викинувши з голови невдалий жарт хлопців, я дав дівчині час заспокоїтися й просто перебував поруч, не порушуючи тишу порожніми словами.

Багато хто вважає, що ображені або зажурені люди потребують слів утіхи, підбадьорливої розмови чи чогось подібного. Ні. Насамперед вони потребують підтримки. Присутності. Розуміння того, що людина поруч поділяє їхню ситуацію, почуття, їхню образу. Розділена з кимось печаль дає простір для позитивних емоцій, і тому не так важливі слова, як важлива тиша, що єднає людей, та обійми. Так, обійми ─ просто ультимативний варіант, який вирішує чимало проблем, але для них важливо впіймати момент.

─ Дякую, ─ почув я тихий голос Бетсі, ─ я все чула. Усе, що ти їм казав. Дякую.

─ Якось так і мають чинити джентльмени, ─ прошепотів я у відповідь. Мені передався її сумний настрій, який повністю вибив із мене всю веселість ситуації.

─ Дякую, ─ ще раз подякувала дівчина, міцно стиснувши мою долоню своєю маленькою ручкою. Після цього вона розвернулася й пішла в бік табору, звідки, як і раніше, не долинало жодного звуку.

Я проводжав дівчину поглядом, спостерігаючи, як вона мовчки пройшла поруч із нашими друзями, проігнорувавши Свака з Руаною, які щось їй казали. Обернувся я тільки після того, як вона підійшла до навісу над нашим спільним спальним місцем. Що ж. Хороший сон їй тільки на користь.

Я ж залишився на березі. Всівшись зручніше на примічений раніше невеликий гладенький валун, я дивився на водне плесо, слухаючи звуки ночі. Раніше я часто ходив у походи. Вибираючись щоночі з табору, я знаходив затишне містечко й дивився на зорі, так само, як і зараз, занурюючись в атмосферу нічного світу. Для мене це був найкращий час, який я проводив наодинці із самим собою. Тільки я ─ і Всесвіт. Дивлячись на далекі вогники нічного неба, я розумів, яким малозначущим є я, мої проблеми, люди, навіть наша планета. У масштабі Всесвіту, звісно. І одразу ставало легко. Відповіді знаходилися самі собою.